Вірші Марійки Бойко

Гончарний круг життя прискорює свій поступ,
Із небуття на мить реінкарнує нас…
Для світла майбуття ми лиш раптові гості.
Світ скупо відміря, відведений нам час.
Ілюзія краси вже вислиза між пальців,
У долі є завжди складний космічний сенс.
Нічого не проси, а падай і здіймайся.
Примхлива течія відносить геть усе…
У човнику надій минатимеш пороги,
І вир, і мілину здолає вічний плин.
Мірило правоти в руках всесильних Бога
І він дарує нам мить веселкових змін.
Розлука не для нас. І вже майстриня-доля
Формує почуття із двох сердець одне.
Гончарний круг життя – ристалище історій,
Та жодне із творінь любов не обмине…

***
До глибини цей відчайдушний промінь, 
Випручуючись, душу зачіпав, 
Аби зимова чорно-біла втома 
Нас полишила для нових забав! 
Росте трава. Бо головне ж почати, 
Повіривши у поступ і розмай, 
Щоб незабаром юні лелечата 
Вимірювали небо жартома…

***

На все свій час. Цей день – всьому основа,
Устигнеться мільйон важливих справ.
Колись все починалося зі слова,
А нині із любові та добра!
Дрімоті зась! Але іще й не будні…
Купається у магії душа,
Заквітчана весною, всемогутня!
Насолодись! Живи! Не поспішай…
Янгол не спить над разочком намиста,
Вправно збирає події на нитку.
Ось намистинка, як хтось народився…
Темні і світлі. Коштовніші зрідка…
Є обереги у кожного роду!
Бабця – матусі. Матуся – дитині.
Пам’ять між нами невидима ходить,
Саме тому – це намисто безцінне…
Дивишся, й раптом на серці тепліє,
В кожній дрібничці живе сподівання!
Янгол, збираючи наші надії,
Просто сумлінно працює до рання…

***

Слова хмельные говорил, 
А я заслушалась… 
И до рассвета, до зари 
Была послушною. 
А за рассветом день пришел, 
На волю выманил! 
С тобою, милый, хорошо, 
Но отпусти меня… 
Ты нрав строптивый приручал, 
Манил подарками, 
Да я сбежала сгоряча 
За ночкой жаркою! 
А, нагулявшись, поняла 
Дорогой длинною, 
Что этих слов всю жизнь ждала – 
Приду с повинною…

***

Здається, неба синій колір
Проллється із височини!
Весна – це простір, щастя, воля,
Звучання срібної струни…
Душа обростає бруньками
І вже готова зацвісти…
Мені цікаво, мій жаданий,
А що собі наміряв ти?
Просвітленим усе вдається,
Любов’ю – і в Раю грішать…
Так лунко в тебе билось серце,
Бо ти до мене поспішав!
Брунькам ще холодно під ранок…
Душі ще сторожко в світах…
Але даремних обіцянок
Нехай не вимовлять уста!
Довірюся – і завеснію,
Без застережень і умов,
Так причаровувати вміють,
Лиш сподівання та любов!