Колекції

   Здавна Україна славиться своїми гончарними виробами. У різні історичні епохи населення виготовляло всілякий посуд для приготування, зберігання і споживання страв (горщики, глечики, миски, макітри, ринки, тикви, барильця, куманці, кухлі тощо), а також обрядовий, зооморфний і антропоморфний посуд, архітектурно-будівельні вироби (цеглу, кахлі, черепицю, димарі).
Розвиткові гончарства на території сучасної України сприяла наявність родовищ високоякісних глин, які є основним матеріалом для роботи гончарів. Це зумовило виникнення багатьох осередків гончарства. Згадаємо лише деякі з них: на Київщині – Дибинці, Васильків, Нові Петрівці; на Харківщині – Ізюм, Нова Водолага, Валки; на Полтавщині – славнозвісне Опішне, яке вважається столицею українського гончарства [14; 17], а також Хомутець, Комишня, Поставмуки; на Чернігівщині – Ічня, Короп, Ніжин, Олешня; на Сумщині – Кролевець, Шатрище; на Поділлі – Бубнівка, Бар, Смотрич; на Івано-Франківщині – Косів, Пистинь, Коломия; на Закарпатті – Ужгород, Хуст, Вільхівка; на Волині – Рокита, Дубровиця. Усього в Україні на початку ХХ ст. зафіксовано більше 700 населених пунктів, жителі яких займалися гончарством.
   Вироби всіх гончарних осередків, за наявності спільних рис у формах і побутовому застосуванні, водночас мали й локальні відмінності, які проявлялися як у кольорах та орнаментиці, так і в пластиці, архітектоніці творів.
   На жаль, у наш час невпинно зменшується кількість осередків народного гончарства і чисельність гончарів у них. Основними причинами цього стало зменшення попиту на глиняні вироби внаслідок конкуренції промислової продукції, небажання молоді займатися цим важким ремеслом. Про це свідчать і результати керамологічних експедицій, що систематично проводяться співробітниками Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному спільно з науковцями Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. У деяких поселеннях, де ще недавно було по кілька десятків гончарів, нині залишилися 1-2 майстри, а в більшості з них – лише пам’ять про ремесло і гончарські родини. Проте особливо прикро буває, коли на запитання до людей про гончарство у їхньому осередку, чуєш у відповідь, що вони нічого не знають, або щось чули від дідусів і бабусь, як у їхньому селі колись робили посуд із глини. У такі моменти тільки одна думка зігріває душу: в Опішному, гончарській столиці України, є Національний музей-заповідник українського гончарства, у фондових колекціях якого можна віднайти глиняні вироби майже з усіх колишніх осередків такого дивовижного ремесла як гончарство.
Шлях до цього був нелегким. У 1986 році в Опішному, за ініціативою Олеся Пошивайла, було засновано Музей гончарства (доручення Ради Міністрів УРСР від 11.03.1986 року №41-КО-13547/53 та рішення Полтавського облвиконкому від 12.08.1986 року №320), на базі якого через три роки, за постановою Ради Міністрів України від 03.11.1989 року №272 почав створюватися Державний музей-заповідник українського гончарства в Опішному – всеукраїнський центр дослідження, збереження й популяризації гончарської спадщини України. 29 березня 2001 року Президент України Леонід Кучма підписав Указ №220/2001 «Про надання Державному музею-заповіднику українського гончарства статусу національного».
     Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному є багатофункціональним закладом, де, доповнюючи один одного, діють декілька структурних підрозділів.
У 1995 році відкрито Науково-дослідницький центр українського гончарства, аналогів якому немає в жодному іншому музейному закладі як в Україні, так і поза її межами [2]. Наприкінці 2000 року Центр переріс у Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, який з 01.09.2002 року набув прав юридичної особи і вийшов зі структури музею-заповідника [16].
Працівниками музею-заповідника активно ведеться дослідницька робота в колишніх гончарних осередках України з метою вивчення гончарства, збирання творів кераміки; проводяться археологічні розкопки. Заклад став місцем проведення Всеукраїнських та Національних симпозіумів гончарства [15], Всеукраїнських гончарських фестивалів [7], науково-практичних конференцій і семінарів з проблем гончарства, єдиного в Україні свята відродження гончарських традицій «День гончаря».
    Щороку помітно збагачується новими матеріалами Національний архів українського гончарства Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, створений у 1993 році. У його фондах зберігаються кіно-, фоно- і відеозаписи, фотографії, слайди, зроблені під час визначних подій у житті музею-заповідника (симпозіуми, виставки, конференції), а також матеріали, привезені з керамологічних експедицій; дисертації відомих дослідників гончарства, особисті фонди українських учених, мистців, краєзнавців, пов’язаних із вивченням та популяризацією гончарства, виготовленням гончарних виробів. Усі архівні матеріали систематизовано за окремими напрямками, формується електронний банк даних.
Творчо працюють співробітники Аудіовізуальної студії українського гончарства, які займаються відео­зйомкою та монтажем художніх і документальних фільмів про гончарство в Україні та події, пов’язані з життям музею-заповідника.
     На початку 1987 року почала формуватися книгозбірня Музею гончарства в Опішному. Нині – це Гончарська Книгозбірня України ­– республіканська спеціалізована бібліотека з проблем гончарства України та інших країн, науково-дослідний інформаційний центр Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. На сьогодні Гончарська Книгозбірня України має найбільшу в Україні збірку літератури з проблем українського та світового гончарства. Її фонди наближаються до 100 тисяч одиниць зберігання. Там є рідкісна література з керамології, історії, археології, мистецтва, традиційних ремесел та промислів, музеєзнавства. Представлено в Книгозбірні також видання з питань філософії, релігії, літературознавства, публіцистики, твори класиків української і світової літератури, мемуарні, а також періодичні видання (газети і журнали), передовсім «гончарські» з багатьох країн Європи і Північної Америки. У фондах Книгозбірні зібрано понад 1000 томів довідкової літератури [13].
     У 1992 році в Україні з’явилося нове видавництво, яке стало помітним чинником гончарського життя в Україні – «Українське Народознавство», засноване на базі редакційно-видавничого сектора Державного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Книги видавництва неодноразово відзначалися нагородами престижних виставок. За десять років існування видавництва було систематизовано й опубліковано наукових знань про вітчизняне гончарство більше, аніж за все ХХ століття [14; 19].
Активно популяризують творчість найвидатніших опішненських гончарів-корифеїв Меморіальний музей-садиба гончарівни Олександри Селюченко та Меморіальний музею-садиба гончарської родини Пошивайлів. Завершено будівництво кіоска на території музею-заповідника, де можна придбати ексклюзивні твори місцевих гончарів, а також листівки, плакати, книги.
Працівники закладу, передовсім Сектора популяризації гончарської спадщини, туризму та екскурсій, публікують статті, організовують радіопередачі, надають допомогу в підготовці телепрограм про гончарство та діяльність музею-заповідника. У цьому вони активно співпрацюють з редакціями всеукраїнських і регіональних газет, журналів, телерадіокомпаній.
Проте найбільше багатство музею-заповідника – це його фондові колекції кераміки, що налічують 27819 одиниць збереження. Їх поділено на сім секторів:

1) археологічна кераміка;
2) гончарство Правобережної України;
3) гончарство Лівобережної України;
4) гончарство Полтавщини. Колекції;
5) гончарство Опішного з двома підрозділами:
- давнє Опішне (кінець XIX-1940-ві роки);
- сучасне Опішне (1950-ті роки - наші дні);
6) твори художників-керамістів;
7) предмети традиційного побуту українських гончарів (вироби з дерева, металу, скла, тканини, живопис тощо).

Коротко охарактеризуємо експонати кожного сектора.

    Археологічна кераміка налічує 12547 одиниць збереження. Найдавнішу неолітичну кераміку представлено лише кількома фрагментами горщиків. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному володіє однією з найбільших колекцій трипільської кераміки (доби енеоліту) з поселення Бернашівка (Вінниччина), переданої кандидатом історичних наук Олексієм Корвіним-Піотровським. Основну частину колекції складають фрагментовані та цілі глиняні вироби (посуд, кружала, жіночі статуетки). Окрім них є предмети з міді, кістки, каменю. Епоху бронзи представлено колекцією цілих глиняних виробів та фрагментів, переданою доктором історичних наук Вячеславом Мурзіним (Київ). Речі було знайдено під час розкопок курганів біля с.Чкалове на Дніпропетровщині. Вони репрезентують ямбну та катакомбну археологічні культури. Окрему колекцію складають глиняні посудини (корчаги, черпачки, кружала) та бронзові, кам’яні, кістяні знаряддя праці, що датуються VІІІ ст. до н.е., знайдені кандидатом історичних наук Галиною Ковпаненко (Київ) під час розкопок біля с.Комарів на Чернівеччині.
    Значну колекцію кераміки, кістяних та металевих виробів скіфського часу з Більського городища (Котелевський район Полтавської області) сформовано під час розкопок спільної німецько-української археологічної експедиції під керівництвом докторів Ренати Ролле (Гамбург) та Вячеслава Мурзіна (Київ).
Кандидат історичних наук Петро Гавриш (Полтава) збагатив археологічну колекцію Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному знахідками з розкопок на Книшівському городищі, матеріалами розвідок на поселеннях скіфського часу, межиріччя Псла і Ворскли.
    Дослідження археолога Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Анатолія Гейка поповнили фонди музею-заповідника фрагментами й цілими виробами скіфського часу, зарубинецької культури з розкопок Глинського городища Сумської області; фрагментами кераміки скіфського часу з поселень Полтавського району, Опішненського городища в урочищі Кардашів вал і його околиць.
Викладач Сумського педагогічного інституту Володимир Приймак передав фрагменти кераміки роменської культури із поселення біля с.Городище Чорнухинського району Сумської області, а кандидат історичних наук Олександр Супруненко (Полтава) – античну червонолакову миску, фрагменти кераміки античного часу та епохи пізнього українського середньовіччя (ХVІІ-ХVІІІ ст.).
Колекцію античної кераміки (VII-III ст. до н.е.) у музеї-заповіднику репрезентовано амфорами та чорно- і червонолаковим посудом. Гончарство пізнішого часу представлено виробами черняхівської і роменської археологічних культур та культури часів Київської Руси. До останньої відноситься й унікальна знахідка кінця X ст. – залишки ритуального дуба зі вставленою щелепою свині, знайдена Олесем Пошивайлом у с.Количівка, що поблизу Чернігова [3].
   У фондовій збірці Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному є також козацькі люльки з Полтавщини, а також гончарні вироби та їх фрагменти ХVІІ-ХVІІІ ст., знайдені співробітниками закладу під час розкопок давніх горнів в Опішному та в навколишніх селах, у т.ч. найдавніший цілий опішненський мальований горщик. З місцевих старожитностей згадаємо про закладний камінь під церкву 1773 року, знайдений на території Опішного.
    Останнім часом значно поповнилася колекція археологічної кераміки знахідками експедиції Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України під керівництвом Анатолія Щербаня з поселень ІІІ тис. до н.е.-VІІ ст. н.е. в околицях Диканьки.
   Значно краще представлено в музеї-заповіднику здобутки гончарів різних історико-етнографічних регіонів України періоду найвищого розвитку гончарного промислу, тобто кінця ХІХ-початку ХХ ст., часу його поступового занепаду, стагнації і сучасності.

Гончарство Правобережної України репрезентовано здобутками гончарів Вінницької, Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Черкаської та Чернівецької областей.
    Гончарство Івано-Франківщини представляють найбільш відомі осередки цього регіону – Косів і Коломия. У Коломиї розвиткові гончарства сприяла наявність багатих родовищ високоякісних глин. Уже в XVІ ст. Коломия була значним гончарним центром [1, с.289]. З XVIII ст. місцеві майстри почали застосовувати підполивні розписи, побудовані на контрасті світлих і темних барв, утворених «побілкою» та «червінькою» – природними глинами з місцевих родовищ. Окрім цього, майстри використовують і зелений ангоб. У фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному найповніше представлено доробок відомої коломийської династії гончарів – Кахнікевичів (94 твори), мистецтво яких є прикментним явищем у сучасній коломийській кераміці. Батько – Василь Федорович (1917-2001) – і дві його доньки – Надія та Марія Кахнікевичі – не тільки зберігають традиційні для давньої коломийської кераміки способи декорування та традиційні процеси виробництва, але й асортимент виробів (різноманітні тарелі, глечики, супники, миски, баньки, свічники, друшляки, кулешники, макітри, дзбанки, горщики).
      У фондах представлено також творчість сучасної коломийської гончарівни Лариси Цибульської (тарелі, колачі, столові набори, свистунці, прикраси – усього 56 предметів).
Неповторною самобутністю вирізняється кераміка Косова. Вироби зберігають традиційну витягнутість, стрункий, легкий силует. Та найбільше досягнення осередку – гончарні розписи, побудовані на поєднанні рослинних і геометричних елементів. Найповніше у фондах музею-заповідника представлено доробок відомої гончарської родини Цвіликів. Багата й різноманітна творчість прославленої мисткині, члена Спілки художників України Павлини Йосипівни Цвілик (1891-1964), яка разом із чоловіком-коломийчанином Григорієм Васильовичем (1900-1964) виготовляла, переважно, ужитковий посуд – глечики, миски, тарілки, двійнята [12]. У фондах музею-заповідника є одна робота Павлини Цвілик – скульптура «Корова». Після смерті чоловіка надійним помічником майстрині стала внучка Надія Василівна Вербівська. Саме їй Павлина Йосипівна передала всі секрети своєї майстерності, а та, у свою чергу, заявила про себе як про талановитого спадкоємця гончарської династії.
     У колекції гуцульської кераміки родини Цвіликів є 62 твори Надії Вербівської та її дочки Оксани Вербівської; двійнята, вази, тарілочки, кашпо Лариси Ясельської (26 шт.); вази, тарелі, миски, плесканці, колачі, кахлі подружжя Серьогіних (189 шт.).
    У фондах, окрім роду Цвіликів, широко представлено творчість багатьох інших гончарів Косова, зокрема: мисочки, скульптурки Михайла Рйопки (23 шт.); посудні сервізи і прикраси Ірини Козак (25 шт.); тарелі, свистунці Василя Стрипка (7 шт.); свистунці Юрія Іллюка (3 шт.); глечик «Барвінкова весна» і тарілочка Оксани Бейсюк та інших майстрів.
Велику колекцію гончарних виробів передав у фонди музею-заповідника доктор мистецтвознавства, професор Прикарпатського університету імені Василя Стефаника Юрій Лащук (1922-2003). Вона збиралася в різних гончарних осередках України і налічує 395 одиниць збереження. Серед них – скульптури, баклажки, миски, довжанки, горщики, дзбанки, глечики, макітри, тиквочки, кахлі, фрагменти кахель і посуду з Житомирської (Троянів), Івано-Франківської (Косів, Пистинь), Київської (Дибинці, Васильків), Чернігівської (Олешня), Кіровоградської (Цвітна), Закарпатської (Мирча, Вільхівка), Черкаської (Паланочка, Головківка), Хмельницької (Адамівка, Смотрич), Тернопільської (Товсте), Сумської (Глухів), Полтавської (Поставмуки), Волинської (Рокита), Чернівецької (Коболчин) та Рівненської (Велика Клецька) областей.
Чернівеччину особливо уславили гончарі із с.Коболчин. У колекції кераміки Правобережної України є 346 виробів коболчинських гончарів. Тамтешні майстри виготовляли переважно чорнодимлену кераміку. У фондах музею-заповідника досить повно представлено творчість відомого гончаря з Коболчина Івана Семеновича Мазура [горщики, двійнята, глечики, квітники, баньки, макітри, вази, ґаваноси, свистунці – усього 103 вироби]; Семена Гончара (25 шт.); Василя (12 шт.) та Максима Мамавок (2 шт.); Федора Николайка (23 шт.); Василя Гончара (55 шт.) та інших майстрів.
Давнім гончарним осередком Вінниччини є село Жорнище. Місцеві майстри виготовляли здебільшого простий кухонний та столовий посуд; оздоблювали його горизонтальними прямими та хвилястими лініями, мазками, що їх наносили світлою чи темною фарбою [8, с.6]. Їхні здобутки в музеї-заповіднику найповніше представлено виробами Олександра Дорофійовича Ганжі (91 шт.). Більшість із них – антропоморфні посудини. Впадає в око портретна схожість багатьох скульптур з їх автором. Чималу групу творів складають анімалістичні форми. Окрім виробів Олександра Ганжі в колекції є квітники та скульптури його сина Петра (43 шт.), ужитковий посуд гончарів Жорнища першої половини ХХ ст. (64 шт.).
Найбільшим відомим гончарним осередком Вінниччини є село Бубнівка Гайсинського району. Визначних успіхів з-поміж бубнівських майстрів досягли брати Яким і Яків Герасименки. Доробок майстрів досить значний і різноманітний – це вироби для повсякденного вжитку, дитячі іграшки-свистунці. Брати Герасименки – автори перших в історії подільського народного гончарства чайних та столових сервізів. У музеї-заповіднику зберігаються 14 їхніх творів. Заодно з ними бубнівську кераміку представлено творами Фросини Міщенко (33 шт.), Валентини Живко (31 шт.) та інших сучасних гончарів.
Один із найбільших гончарних осередків Хмельниччини – село Адамівка. Він дав світові багато талановитих гончарів, які створили неперевершені мистецькі твори. У музеї-заповіднику зберігається ужитковий посуд відомих адамівських гончарів: Олександри Пиріжок, Надії Матущак, Йосипа Гаврилюка, сестер Ганни Шевери та Ганни Шерепи, Феодосії Дзюби (30 шт.).
Гончарство Кам’янця-Подільського представлено глиняним посудом Володимира Антонюка (5 шт.) та свистунцями Марії Білої (17 шт.); м.Хмельницького – творами Федора Куркчі (23 шт.) та Людмили Никитюк (31 шт.); с.Меджибіж – виробами гончарів Миколи Островського (7 шт.) та Миколи Коробочки (4 шт.).
Народне гончарство Львівщини відоме передовсім виробами майстрів с.Гавареччина (16 шт.) та с.Шпиколоси (3 шт.). У музеї-заповіднику є твори Мар’яна Бакусевича, Степана Гарбузинського та інших гончарів.
Досягнення волинських майстрів найповніше репрезентовано роботами качинських, кульчинських, рокитнянських гончарів. Село Рокита – знаменитий гончарний осередок Північної Волині. Раніше там майже в кожному дворі були гончарі, які виготовляли переважно димлені вироби. Пізніше з’явилися полив’яні вироби. У фондах музею-заповідника зберігаються роботи Данила Мороза, Василя Балочука, Григорія Баглика та невідомих майстрів (49 шт.) – це вжитковий посуд: глеки, горщики, пушки, набірахи, жбани, квітники, миски, макітри. Гончарство с.Нудиже представлено посудом Івана Дитини та невідомих майстрів (29 шт.), а с.Кульчин – виробами Володимира Ковальчука та невідомих майстрів (7 шт.).
    Своєрідною столицею гончарства Житомирщини було селище Троянів, представлене в колекції музею-заповідника вжитковим посудом Володимира Медведюка, Казимира Славінського, Володимира Антонюка та невідомих місцевих гончарів (40 шт.). Також є рідкісна коровайниця гончаря Підпокровного. На жаль, нині гончарство в Троянові занепало.
Гончарство Тернопільщини представлено виробами із с.Рай, с.Голгоче, с.Гончарівка, м.Підгайці. Це чайник і вазочка гончаря із с.Рай Левка Іванкевича, одного з трьох синів цегельника й кахельника Остапа Іванкевича; бабка, горнець і вазонка Катерини Тихої та горнець з вухом Володимира Меленяка з м.Підгайці; горнята, дзбанки, свічники, вазочки та унікальна глиняна сопілка Степана Дяківа з Голгочого (17 предметів); фрагменти посуду невідомих майстрів (16 предметів); ужитковий посуд Григорія Возовчука, Миколи Хом’яка та Івана Бойка із села Гончарівка – одного з найбільш відомих гончарних осередків Тернопільщини.

     У фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному зберігається колекція керамічних виробів, дбайливо зібрана мистецтво­знавцем з Вінниці Володимиром Титаренком (72 предмети). У ній переважають миски, але є й кілька горщиків, глечиків, баньок, двійнят та скульптур з провідних гончарних осередків Вінницької (Рахни-Лісові, Бар, Жорнище, Бубнівка, Майдан-Бобрик, Гущинці), Івано-Франківської та Хмельницької (Смотрич) областей.

Гончарство Закарпаття у фондах музею-заповідника представлено кількома гончарними осередками – Вільхівкою (Василь Газдик, Михайло та Іван Галаси, 29 виробів), Королевого (Федір Сідей, 7 виробів), Хуста (6 виробів).
    Про розвиток гончарства на території Київщини у колекціях кераміки Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному свідчать твори майстрів Василькова і Віти Поштової.
Високою майстерністю виготовлення прикметні майолікові вироби, створені подружжям васильківських керамістів Надії та Валерія Протор’євих (312 предметів). Мистці стали своєрідними першовідкривачами у виготовленні сучасних майолікових сервізів ужиткового призначення на основі вмілого, новаторського використання традицій народного мистецтва. У фондах музею-заповідника зберігаються їхні вази, миски, настінні тарелі, сервізи, баклаги, декоративні скульптури тощо. Вироби Протор’євих мають виразні форми і лаконічний декор. Вони користувалися великою популярністю як в Україні, так і поза її межами.
Заслужений діяч мистецтв України, художник-кераміст із Василькова Михайло Денисенко по батьковій лінії – потомствений гончар, по материнській – з козаків. Для його творчості характерна органічна спорідненість з ідеями, темами й сюжетами національної культури, втіленими в народних піснях, прислів’ях, літературі. Художник усе життя залюбки створював різноманітні набори посуду, декоративні тарелі й миски [9]. У фондах музею-заповідника є його тарелі, миски, глеки, макітри для вареників, супники, фляги, солянки, кухлі, столові сервізи, панно тощо (65 предметів).
Досягнення васильківських гончарівників також репрезентовано вазами, попільничками, скульптурами, куманцями, посудом, тарелями Григорія Денисенка [11] (134 шт.); горщиками, квітниками, чашечками й пасківниками Петра Середи (12 шт.) та багатьох інших майстрів.
     Ще одним ремісничим осередком Київщини постає село Віта Поштова, гончарство якого у фондах музею-заповідника представлено виробами Якова Падалки (109 предметів). Це древнє ремесло дісталося йому в спадок від предків. Яків Іванович виготовляв горщики різних форм, макітри, ринки, глеки, носатки, слоїки, зливушники, чайники, тикви, двійнятка, друшляки, монетку [10].
У фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному зберігається також значна колекція виробів, виготовлених художниками-керамістами Києва (158 предметів).
Під час керамологічних експедицій музею­заповідника до Черкащини вдалося зібрати поважну колекцію гончарних виробів із Сунок, Головківки, Маньківки, Паланочки, Чигирина, Сміли, Полуднівки, Суботова, Гнильця, Канева, Бровах, Дибинців, Умані, Громів, Томашівки, Кочержинців, Шарино (339 шт.).
     Сунки – в минулому один із найбільших і найцікавіших центрів черкаського народного гончарства. Перед Першою світовою війною тут працювали близько сотні гончарів, які виготовляли простий і полив’яний посуд: горщики, макітри, ринки, глечики, тикви, слоїки тощо, що мали округлі, дещо масивні форми, типові для черкаської групи кераміки. Сунківські майстри робили також глиняні іграшки: коників, вершників, півників, фігурний посуд у вигляді баранчиків та левів. У фондах музею-заповідника зберігаються переважно глечики, горщики, макітри і миски, виготовлені гончарями із Сунок: Іваном Луценком, Павлом Дем’яненком, Василем Ульяненком та іншими майстрами (70 предметів). У збірці є також димарі Бориса Мартиненка.
     Творчість майстрів із с.Маньківка представлено сучасними сервізами, тарілочками, мисочками, вазочками, глечиками, зробленими Фанією Кравченко (61 шт.).
    Одним із важливих осередків народного гончарства Черкащини було село Паланочка. Причиною виникнення й широкого розвитку гончарства в ньому були дуже малі земельні наділи, які одержали селяни після скасування панщини. За ремесло бралися, щоб вижити. Виготовляли багато мисок різного призначення (на капусту, холодець, «на якусь оказію»). Частина мисок (з гарними розписами) мала вушко для розвішування на стіні. У колекції музею-заповідника є миски, макітри, горщики, гладущики, двійнята і тикви Григорія Торби (41 шт.) і миска Якова Брюховецького.
Невеликою збіркою представлено здобутки гончарів: Головківки (27 предметів у т.ч. рідкісна миска 1910-го року виготовлення Сергія Титаренка із зображенням людини на повен зріст, що зустрічається дуже рідко в цей період); с.Сміла (чаша та монетка невідомого майстра); с.Гнилець (миски Дмитра Косяченка, 8 шт.); с.Суботова (ужитковий посуд, 5 шт.); с.Полуднівка (горщик 1920-х років).
Багата гончарськими традиціями Кіровоградщина. У фондах музею-заповідника зберігаються вироби Кирила Хлівицького, Федора Присяжного, Василя Беседіна, Івана Кролика, гончарів із с.Цвітне (50 предметів) – одного з небагатьох гончарних осередків Кіровоградщини (миски, макітри, глечики, слоїки, горщики, вазочки, свічники, а також глиняна лампадка).

Гончарство Лівобережної України в музеї-заповіднику представлено виробами майстрів Запорізької, Луганської, Полтавської, Сумської, Харківської, Херсонської, Чернігівської областей.
     Гончарство Харківщини у фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному представлено кількома осередками (Харків, Валки, Ізюм, Піски, Буди, Топольське, Нова Водолага; 302 вироби). Зупинимося лише на одному з них – м.Валки. Тамтешні горщики, макітри, миски, іграшки здавна користувалися великою популярністю на харківських ярмарках. Щедра на таланти валківська земля подарувала світові знаного в світі гончаря, Заслуженого майстра народної творчості України Федора Івановича Гнідого, котрий лишив після себе багату художню спадщину. У музеї-заповіднику є його куманець, глечики, леви, барани та сюжетні скульптурки. Федір Іванович мав талановитих учнів і послідовників, чиї вироби теж є в колекціях музею: Дмитра Наріжного (банки, макітри, горщики, пасківники, кубушки, кухлі, друшляки, поїлки), Бориса Цибульника (вазочки, глечики і димар), Зої Грунь (скульптурки, свічники, вази, квітники). Також у збірці кераміки музею-заповідника зберігається рідкісна підставка під сковорідку із с.Шарівка Харківської області (датується кінцем ХІХ-початком ХХ ст.).Сумщину у фондах музею-заповідника репрезентують відомі гончарні осередки – с.Межиріч, м.Кролевець, с.Шатрище, с.Глинськ, Глухів. Своїми майстрами славилося с.Межиріч. Найбільш відомими гончарями другої половини ХХ ст. є Самійло Семенченко, Митрофан Гречка, Іван Скляренко, Віктор Шкурко, Петро Лисянський, Єлизавета Лисянська (усього 133 предмети в збірці музею заповідника). У колекції є також унікальні вироби Самійла Семенченка: сирний пасківник з вирізаними хрестами на стінках та чарки-трійчата.
    Гончарство в с.Шатрище мало суто утилітарний характер. Місцевий посуд має прості форми, мінімум декоративних елементів (глечики для молока, великі олійні глеки, макітри, тикви, квітники, миски, пасківники, горщики, кубушки, махотки – 160 предметів).
Вироби гончарів м.Кролевець представлено збіркою з 30 предметів, а с.Глинськ Роменського району – 169 предметами (роботи Івана Драча, Іларіона Гоголя, Петра Короля, Трохима Мазохи та невідомих майстрів).
     Колекція глиняних виробів с.Олешні, що на Чернігівщині, налічує 121 предмет: твори невідомих майстрів першої половини ХХ ст., а також сучасних гончарів – Заслуженого майстра народної творчості України Івана Бібіка, Івана Дороша та Михайла Пономаренка.
Останнім часом колекція гончарних виробів Лівобережної України поповнилася експонатами з Луганщини (с.Литвинівка, с.Брусівка, с.Пархоменко, с.Євсуг, с.Тишківка). Це переважно вжитковий посуд – макітри, «кувшини» (з вушком і пипкою), глечики (високі, без вушка, для молока), банки, кубушки, квітники, риночки, горщики, друшляки, поїлки, що датуються кінцем ХІХ-другою половиною ХХ ст.
     У фондах музею-заповідника також зберігаються глиняні скульптури, вази Ніни Гіпс з Херсонщини (13 предметів), квітники і тарелі Сергія Горбаня з Дніпро­петровщини (8 шт.), гончарні вироби з Донеччини (6 шт.), колекція кераміки із Запоріжжя (81 шт.), значну частину якої складають вазочки, свічники, посуд і свистунці Заслуженого майстра народної творчості України Олександра Вільчинського із м.Пологи та мисочки й тарілочки Мотрони Назарчук із Запоріжжя.
Творчість сучасних кримських мистців представлено роботами Миколи Вакуленка з Ялти (19 виробів) – це антропоморфні та зооморфні теракотові скульптурки, сюжетні композиції [5].

     Незаперечним лідером серед гончарних осередків Полтавського краю є Опішненський регіон. Чимало сказано й написано про Опішне, яке протягом двох останніх століть було і залишається столицею українського гончарства. Полтавщина славилася ще й такими гончарними осередками як Поставмуки, Котельва, Хомутець, Сенча, Білики; селами поблизу Опішного – Міські Млини, Малі Будища, Попівка, Хижняківка, Глинське, Лазьки, Більськ, Старі Млини.

У колекції кераміки Полтавщини зберігаються вироби гончарів Поставмук, Котельви, Хомутця, Попівки, Малої Грем’ячої, Великої Грем’ячої, Зубанів, Більська, Комишні, Черевків, Чорнух, Устивиці, Сенчі, Біликів, Великих Сорочинець та Городища (655 шт.).
Гончарі Поставмук спеціалізувалися на виготовленні мисок. Іншого посуду робили мало, внаслідок відсутності вогнетривкої глини. Це один із небагатьох осередків Полтавщини, де не застосовувалося суцільне обливання кольоровою глиною всієї поверхні миски для фляндрування. Фарби – біла і руда – накладалися просто по сирих берегах миски у вигляді смужок, рисок, кучерів і негайно розтягувалися дротиком, утворюючи стримані, суворі і водночас вишукані орнаментальні композиції [18, с.174]. У фондах музею-заповідника, окрім мисок та деяких інших виробів, є також чаша для причащання початку ХХ ст., димар роботи Миколи Німця, барило невідомого майстра кінця ХІХ-початку ХХ ст.
На всю Полтавщину і далеко за її межами славився гончарний посуд, виготовлений у Котельві. Його асортимент залежав від попиту населення. Часто гончарі мітили свої вироби, залишаючи відбитки пальців на вушкові [4, с.133]. Посуд був димленим, мав чорний або темно-сірий колір. На нього був великий попит з огляду на його практичність і міцність. У колекції кераміки музею-заповідника – переважно димлені вироби, хоча є також і червоні, писані. Це різні за місткістю глечики, пасківники, горщики, тикви, макітри. Їх виготовлено невідомими місцевими гончарями. Деякі з них приписуються відомому котелевському гончарю Трохиму Гармашу. Є також унікальний зразок ринки з носиком і двома вушками, виготовленої в 1920-х роках.

    Окремим сектором у фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному виділено гончарство Опішного, яке, уже зазначалося, історично вважається гончарською столицею України. Містечко ще з XVIII ст. уславилося різноманітністю форм гончарних виробів і орнаментальних композицій на них. Розпис опішненської кераміки завжди гармонійно поєднувався з формами виробів. Найпоширенішим способом нанесення орнаментів було ріжкування. Особливо популярною в ХІХ ст. стала така техніка оздоблення як фляндрування. Опішненській кераміці притаманні два основні типи орнаментів – геометричний і рослинний. Їх кольо­рова гама базувалася на різноманітних сполученнях білого, зеленого, червоного і чорного кольорів.
      У музеї-заповіднику зібрано велику колекцію виробів, що представляють розвиток гончарства в Опішному наприкінці 1890-х-1950-х рр. (2360 предметів). Творчість опішненських гончарів цього періоду позначена рядом нововведень, що визначили художньо-стильові особливості місцевого гончарства в ХХ столітті.
Гончарі Опішного виготовляли найрізноманітніші форми посуду. Скажімо, глиняні горщики відповідали будь-яким запитам хатньої господині. Побутувала оригінальна форма посудини, що має місцеву назву «репатка», яка використовувалася для вчиняння тіста й тримання води. Місцеві гончарі виготовляли великі ринки, миски, глечики для молока, друшляки, барильця для горілки і наливок, баклаги для води та напоїв, святкові куманці, кухлі тощо. Ритуальні посудини мали форми птахів та звірів. Для Опішного кінця XIX ст. характерна поява виробів, що мали переважно декоративне призначення.
З гончарів кінця XIX ст. згадаємо про творчість Федора Чирвенка, який у своїх виробах послідовно втілював традиції рідного Опішного. Його вироби славилися далеко за межами містечка. Федір Чирвенко, крім посуду, виготовляв також і скульптуру, яка з успіхом продавалася на ярмарках і через земський кустарний склад. Гончар виставляв свої вироби на багатьох виставках в Україні, Росії і поза їх межами, навіть на Всесвітній виставці 1900 року в Парижі. За 27 років творчості Федора Чирвенка було відзначено однією золотою, п’ятьма срібними і шістьома бронзовими медалями. У фондах музею-заповідника зберігається 2 скульптури і фрагмент роботи Федора Чирвенка.
    У фондах музею-заповідника, окрім робіт невідомих гончарів, представлено творчість Івана Капиніса, Омеляна Герасименка, Івана Задорожного, Артема Ширая, Андрія Сидоренка, Миколи Зайця, Івана Сідельника, Петра Півня, Івана Даціньки, Демида Різника, Миколи Шулика, Арсена Бордуна, Федора Пошивайла, родини Пічок та багатьох інших майстрів І половини ХХ ст. У колекції опішненської кераміки є унікальні речі, яких збереглося небагато, наприклад, яндола (велика миска для прання, купання дітей) 1910-1920-х років, бродильники роботи сім’ї Пічок початку ХХ ст.

    У фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному зібрано велику колекцію робіт однієї з найдавніших гончарських родин – Пошивайлів, представники якої згадуються в джерелах ще з ХVІІІ ст. (1347 предметів). У цій родині гончарним ремеслом займалися всі: і батьки, і діти, і онуки. І навіть нині, якщо не гончарюють, то переймаються збереженням і розвитком цього древнього ремесла. У структурі музею-заповідника функціонує Меморіальний музей-садиба гончарської родини Пошивайлів, відкритий 24 липня 1999 року. У його експозиції: настінні тарелі, вази, макітри, горщики, найрізноманітніший посуд, знамениті пошивайлівські барині, вершники, скульптурні композиції, свистунці, монетка. Є також унікальний керамічний горщик-вулик, збірка давніх кахель і цегли. У цьому невеличкому будиночку можна відчути прадавній дух українського гончаротворення.
    Одним із корифеїв Опішного другої половини ХХ ст. був член Національної спілки художників України, Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Іван Архипович Білик (1910-1999). Він належав до тих майстрів, які володіють умінням яскраво передавати психологію створюваних ним образів, а тому його скульптурні декоративні твори щоразу набували нових рис. Гордість і доброзичливість, пихатість і відчай, радість і смуток – такими ознаками позначав свої зооморфні посудні скульптури (коні, леви) талановитий мистець. Твори Івана Білика впізнаються без підпису – такий самобутній гончарський почерк мистця. У колекції музею-заповідника є 294 твори Івана Білика.
    Ще одним корифеєм опішненського гончарства є член Національної спілки художників України, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Онуфрійович Омеляненко (1926 р.н.). Зооморфні барокові посудні скульптури майстра викликають загальне захоплення. На перший погляд, специфіка його роботи нічим не відрізняється від технології інших гончарів, послідовність виготовлення скульптур така сама: зроблені на крузі «тулубець», голова, ніжки з’єднуються і вкриваються однорідним рельєфним, наліпним декором. Однак, є й принципові відмінності. Передусім, впадають в око цілком «омеляненкові» пропорції скульптур. Якщо у фігурних посудинах старих майстрів голова лева чи барана була майже додатком до основного об’єму посудини, а параметри глиняних звірів Івана Білика в пропорціях наближалися до природних, то в бика, козла чи лева Василя Омеляненка голова, шия і груди, зливаючись в одне ціле, стають домінантами, тобто такими масивними, що вже невеликий тулуб сприймається як доповнення до них. Пошуки майстра спрямовуються на ускладнення й водночас на посилення виразності силуету тварин, позбавлених звіриної сутності, позначених глибоким психологізмом. Кожен твір майстра оригінальний за своїм образним змістом. У колекції музею-заповідника зберігаються 304 твори Василя Омеляненка.
В Опішному нині живе й працює відоме подружжя гончарів – Галина Сергіївна та Михайло Єгорович Китриші (Михайло Єгорович – член Національної спілки художників України, Заслужений майстер народної творчості України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка). Вдома подружжя має домашній музей власних керамічних виробів. З дитинства займався Михайло ліпленням свистунів. Згодом, перебравши ремісничі знання в батька, пішов працювати на Опішненський завод «Художній керамік». Там досконало опанував гончарну справу та найбільше йому подобалося ліплення декоративних посудних скульптур. Цей вибір захоплює його й донині, хоча виготовити може практично все з гончарського асортименту: посуд, іграшки, скульптури, прикраси. Дружина – Галина Сергіївна – за давньою традицією, оздоблює вироби свого чоловіка. У фондах музею-заповідника є 185 творів родини Китришів.
    Окрім робіт шевченківських лауреатів, широко представлено творчість багатьох інших гончарів Опішного другої половини ХХ ст.
Глиняна іграшка супроводжує гончарську роботу з прадавніх часів. Маленькі скульптурки, які в давнину виконували ритуальні функції, мали зооморфні і антропоморфні форми. У Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному найдавніші глиняні фігурки датуються VI-початком ІІІ ст. до н.е. Це речі, знайдені під час розкопок Петра Гавриша на Книшівському городищі (Полтавщина) скіфського часу. Іграшку ХІХ-першої половини ХХ ст. більш повно представлено за матеріалами з Полтавщини, а другої половини ХХ ст. – з усіх діючих на той час осередків. Найбільшим розмаїттям позначена глиняна іграшка опішненських гончарів 1960-х-1980-х років. З-поміж таких виробів найчисельнішою (1064 твори) є збірка робіт Заслуженого майстра народної творчості України, члена Спілки художників України гончарівни Олександри Федорівни Селюченко. Вироби цієї майстрині широко відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами. У структурі музею-заповідника функціонує Меморіальний музей-садиба славетної гончарівни Олександри Селюченко, в якому зберігаються особисті речі, інструменти, фотографії та вироби славетної мисткині.
Іграшки корифея українського гончарства, Заслуженого майстра народної творчості України Гаврила Ничипоровича Пошивайла та Заслуженого майстра народної творчості України Насті Білик-Пошивайло є продовженням розвитку давніх місцевих традицій (93 шт.).
     У ліпленні іграшки високого рівня досягла майстриня, член Національної спілки художників України Ольга Шиян, яка почала свій життєвий і творчий шлях у Опішному (народилася 1914 року), а закінчила в Одесі 2000-го року, куди переїхала ще в 1940 році [6]. Її твори надзвичайно прості, пластичні. Вона не застосовувала ані складних розписів, ані полив. У колекції музею-заповідника зберігаються 115 виробів майстрині.
Останнім часом фонди музею-заповідника збагатилися великою колекцією виробів молодих майстрів Опішного, які працювали в Навчально-виробничій гончарній майстерні Колеґіуму мистецтв в Опішному (Вячеслав Шкурпела, Олександр Запорожець, Ірина Мирко, Світлана Мотрій, Олена Мороховець). Це переважно посуд, монетка, барині, свистунці. Молоді мистці, зберігаючи старі традиції в мальовці і формах, водночас впроваджують сучасні форми виробів і мотиви гончарських розписів. У фондах музею-заповідника зберігаються 630 кращих виробів майстерні.
Вагоме місце в музеї-заповіднику займає колекція будівельної кераміки ХVІІІ-ХХ ст. (1042 предмети). Це черепиця, кахлі, цегла з різних регіонів України. До рідкісних належать, скажімо, велика кахля ХVІІІ ст. із зображенням двоголового орла та кахельна піч, виготовлена Пилипом Явдаком 1885 року в с.Лазьки Зіньківського району Полтавської області.
     Складовою частиною фондових колекцій Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному є збірки кераміки, що експонуються в Меморіальному музеї-садибі гончарівни Олександри Селюченко та в Меморіальному музеї-садибі гончарської родини Пошивайлів.

Колекцію творів художників-керамістів сформовано переважно з робіт всеукраїнських та національних симпозіумів гончарства, які впродовж п’яти років (1997-2001) відбувалися в Опішному за участю художників-керамістів з України та країн ближнього зарубіжжя [15]. З монументальних керамічних скульптур постала Національна галерея монументальної кераміки просто неба, а кераміка малих форм – скульптури, свічники, столові набори, іграшки та іменні панно учасників симпозіумів зберігаються у фондосховищі. Усього ж за час симпозіумів до фондів музею-заповідника надійшло 176 творів монументальної кераміки, 341 твір глиняної пластики малих форм, 110 іменних панно провідних українських та кількох зарубіжних художників-керамістів. Окремий підрозділ скаладають твори інших художників-керамістів з України, Росії, Італії, Норвегії, Болгарії, США (1108 предметів).

     Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному має також колекції виробів традиційного побуту гончарів, які в майбутньому експонуватимуться на відтворених садибах кустарів кінця ХІХ-початку ХХ ст. Це вироби з дерева (гончарні інструменти з різних осередків України – стеки, ножики, гончарні круги – усього 75 предметів; знаряддя праці – коромисла, сікачі, лопати, весла, граблі, ціпи, шпарути, прядки, веретена, рубелі, гребені, ложки, заминачки; мисники, шафи, скрині, дивани, стільці. Є також колекції фарфору і фаянсу кінця XIX-XX століття (більше 100 творів), писанок, виробів із металу (струги, ложки для вимішування свинцю, кочерги, рогачі, серпи, праски, форми для печива), рушників (209 шт.), сорочок (205 шт.), верх­нього одягу, тканих виробів, ікон, живопису.
Щороку до фондових колекцій Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному надходять близько двох тисяч нових експонатів, придбаних через фондово-закупівельну комісію, зібраних у польових керамологічних експедиціях, подарованих мистцями, вченими і збирачами. За сімнадцять років розбудови Національної Гончарської Скарбниці України зусиллями працівниців закладу збережено для майбуття близько 35 тисяч історичних реліквій (із них – 28920 одиниць збереження кераміки), що красномовно свідчать про досягнення українців у гончаротворенні власної культурної самобутності.

1. Баран Романа. Коломия – центр гончарства // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник /Науковий збірник за минулі літа. – Опішне: Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.289­293.
2. Відкриття науково­дослідницького центру українського гончарства // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішне: Українське Народознавство, 1996. – Кн.3. – С.453­481.
3. Забашта Р.В., Пошивайло О.М. «Перунові дуби» // Археологія. – 1992. – №2. – С.57­69.
4. Коєка Микола. Гончарство містечка Котельви Полтавської області // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішне: Українське Народознавство, 1996. – Кн.3. – С.127-134.
5. Микола Вакуленко: Альбом. – Опішне: Українське Народознавство, 2002. – 72 с.: іл.
6. Мотрій Валентина, Пошивайло Олесь. Ольга Шиян // Український керамологічний журнал. – 2001. – №2. – С.150­151.
7. Овчаренко Людмила. ІІ Всеукраїнський гончарський фестиваль // Український керамологічний журнал. – 2002. – №2. – С.38­64.
8. Олександр Ганжа: Альбом /Автор вступної статті та упорядник О.С.Данченко. – К.: Мистецтво, 1982. – 103 с.: іл.
9. Олійник Наталя. Михайло Денисенко // Український керамологічний журнал. – 2001. – №1. – С.99­102.
10. Олійник Наталя. Яків Падалка // Український керамологічний журнал. – 2001. – №1. – С.103­105.
11. Онищенко Володимир. Гончарський подвижник // Український керамологічний журнал. – 2002. – №4. – С.133.
12. Павлина Цвілик: Альбом /Автор­упорядник Олег Слободян. – К.: Мистецтво, 1982. – 101 с.: іл.
13. Панасюк Галина. Гончарській Книгозбірні України – 15 років // Український керамологічний журнал. – 2002. – №4. – С.138­142.
14. Пошивайло Олесь. Гончарська столиця України: Видавництво «Українське Народознавство». – Опішне: Українське Народознавство, 2000. – 72 с.: іл.
15. Пошивайло Олесь. Монументалізація українського гончаротворення // Український керамологічний журнал. – 2002. – №1. – С.5­6.
16. Пошивайло Олесь. Обрії української керамології // Українська керамологія: Національний науковий щорічник. 2001 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 2001. – Кн.1. – С.3­11.
17. Пошивайло Олесь. Опішне – гончарська столиця України. – Опішне: Українське Народознавство, 2000. – 60 с.: іл.
18. Пошивайло Світлана. Фляндрівка – художній скарб українського гончарства // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За роки 1996-1999 /За редакцією доктора історичних наук Олеся Пошивайла. – Опішне: Українське Народознавство, 1999. – Кн.4. – С.168-185.
19. Спільник Вікторія. Видавництву «Українське Народознавство» – 10 років // Український керамологічний журнал. – 2002. – №4. – С.147­148.

Оксана Ликова
(Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному)

Олесь Пошивайло, доктор історичних наук
(Інститут керамології -- відділення Інституту народознавства НАН України)