вкл. 22 грудня 2014.

  

   Поділяю стурбованість Музейної ради при Міністерстві культури України долею національної культурної спадщини, зосередженої в національних закладах культури. Українське суспільство останнім часом отримало чимало свідчень неадекватних дій провідників держави у відповідь на існуючі загрози національній безпеці країни. З-поміж них – і призначення Міністра культури України за сумісництвом, і намагання передати національні заклади культури на утримання місцевих бюджетів. Такі дії логічно укладаються в ланцюг послідовних провокативних дій, спрямованих на усунення Міністерства культури України з поля боротьби за українську державність через системне відлучення від виконання своїх основних функцій, а саме: «забезпечення формування та реалізації державної політики у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини,вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері кінематографії» [див.: 1].

   А втім, унікальний факт роздвоєння очільника Міністерства культури України відповідає ситуації, коли в країні одночасно залишаються чинними два Положення про Міністерство культури України: одне затверджене Указом Президента України від 6 квітня 2011 року №388/2011 [див.: 2] та друге – затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 р. № 495 [див.:1].

   Музеї, архіви, бібліотеки експерти називають «установами пам’яті». Новітня спроба їх маргіналізації – не що інше, як саботаж націотворчих завдань з розбудови Української Держави, спрямований передовсім проти історичної пам’яті українців, яка постає визначальним консолідуючим чинником для всього українського суспільства. Історична пам’ять завжди була інструментом гострої політичної боротьби. Тому й у новітній урядовій спробі «реформування» галузі культури вбачаю приховану боротьбу з національною пам’яттю української політичної нації. Передача провідних національних закладів культури місцевим громадам буде найуспішнішою диверсійною акцією антиукраїнських сил, спрямованою на завуальоване знищення національної культури, її маргіналізацію.

   Фактично держава самоусувається від контролю за збереженням національної пам’яті. Власне, маргіналізація національної культури стає складовою сучасної державної політики в Україні! До чого в підсумку призводить політика провінціалізації проілюструю лише одним, але достатньо переконливим прикладом.

   Ще 2007 року Національний інститут стратегічних досліджень підготував для урядових структур аналітичну довідку під назвою «Музеї історичного профілю як інструмент державної політики пам’яті». За висновком експертів, саме «музеї на сьогодні є одним із головних соціальних інститутів, які виконують функцію формування історичної пам’яті українського народу». Вчені з’ясували, що в західних і центральних регіонах України «відбувається зважене та об’єктивне висвітлення української історії». Натомість, було виявлено, що «історичні музеї східного регіону часто відображають минуле України в руслі імперсько-радянських оцінок минулого… В луганському Музеї жертв помаранчевої революції експозиція має антиукраїнську спрямованість. Зокрема в залі «псевдогерої Другої світової війни» – головним ворогом України зображено Р. Шухевича. В музеї історії і культури Луганська діє виставка присвячена життю і діяльності відомого діяча тоталітарних часів – К. Ворошилова… Більшість кримських музеїв (Музеї героїчної оборони і звільнення Севастополя, будинок-музей «Севастопольського підпілля», музей Червонопрапорного Чорноморського флоту) висвітлюють минуле України переважно у дусі імперсько-радянського розуміння історії. В музеї Червонопрапорного Чорноморського флоту Севастополь називається тільки містом російської слави. Виставки… спрямовані на уславлення подій та постатей радянської історії. Назви експонатів, представлені на російській мові, екскурсійне обслуговування проводиться також російською мовою в руслі радянських оцінок минулого… Якщо в західних регіонах і в Центрі українське минуле висвітлюється зважено, правдиво і толерантно, то на Сході та Півдні України історичні факти відображуються у руслі імперсько-радянського розуміння історії… Це зумовлено цілим рядом чинників: живучістю світоглядних стереотипів радянських часів, недостатньою обізнаністю населення України з фактами власної історії, недостатньою кількістю високофахових спеціалістів. Гальмуючим фактором, що уповільнює модернізацію експозицій музеїв історичного профілю, є діяльність певних політичних сил, представники яких обіймають керівні посади в обласних державних адміністраціях, або складають більшість в обласних радах і мають адміністративні важелі впливу на музейну діяльність. Особливо негативно це відображається на історичних музеях комунального підпорядкування, так як керівництво таких музеїв знаходиться в прямій фінансовій і адміністративній залежності від органів місцевого самоврядування та місцевих адміністрацій…».Звідси зроблено узагальнюючий висновок:«Музеї історичного профілю продукують у громадян України різні уявлення про історичне минуле українського народу, консервують дуалізм історичної пам’яті. Не здійснюється консолідована політика держави щодо підвищення ролі музеїв у формуванні колективних уявлень про історію України» [3; див. також: 4].

    Тогочасні урядовці традиційно проігнорували виявлені вченими тривожні тенденції в культурно-духовній сфері передовсім східного регіону та Республіки Крим. Чим таке ігнорування обернулося – загальновідомо: Україна вже фактично втратила ці частини України. Столітнє культивування в них зневаги до українької культури, відсутність саме державницької політики, вплив на музеї місцевої антиукраїнської номенлатури цілком закономірно призвели до втрати територій для країни. Цю попередню антиукраїнську політику окремі нинішні високопосадовці намагаються пролонгувати навіть за умов російсько-української війни, таким чином створюючи ідеологічні, історичні передумови для продовження в країні окупаційної політики Російської Федерації.

   Антиукраїнські сили, налаштовані на територіальне роздроблення України, нині добираються до серця української душі – культури, духовності, бо чітко усвідомлюють: багатих культурою й духовністю українців ніколи не здолати. Це підтвердив і недавній Майдан, який став справжньою Ареною Творчості свободолюбного народу! Проте його можна відлучити від культури, перетворивши спершу в духовних рабів, а згодом і фізично поневолити без особливих зусиль.

   Отже, нині поле боротьби за Україну переноситься в сферу культурного простору, в чутливу зону історичної пам’яті. Програш українських сил на цьому ратному полі стане остаточним присудом Українській Державності!

   Тому передача національних закладів місцевим бюджетам з-під опіки Мінкультури –реальна загроза національній безпеці України!Це чергова акція приниження, упослідження як національних закладів, так і української нації загалом. Творча інтелігенція України не повинна це мовчки-покірливо проковтнути!

 

СЬОГОДНІ АТО ТВОРЧОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ –

ЗБЕРЕЖЕННЯ КУЛЬТУРНОГО ПРОСТОРУ КРАЇНИ!

 

УКРАЇНО, ВСТАВАЙ ЗА РІДНУ КУЛЬТУРУ!

 

­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­       __________________________

  1. Постанова Кабінету міністрів України від 3 вересня 2014 р. № 495 «Про затвердження Положення про Міністерство культури України» [Електронний ресурс]. – Режим доступу  http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/495-2014-п– (Дата звернення 21.12.2014).
  2. Указ  Президента України «Про Положення про Міністерство культури України» від 6 квітня 2011 року №388/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/388/2011– (Дата звернення 21.12.2014).
  3. Чупрій Л.В. Музеї історичного профілю як інструмент державної політики пам’яті [Електронний ресурс]. – Режим доступу http://old.niss.gov.ua/Monitor/april08/20.htm– (Дата звернення 21.12.2014).
  4. Чупрій Л.В. Музеї як інститути пам’яті: сучасні реалії та перспективи модернізації // Національна пам’ять: соціокультурний та духовний виміри. Національна та історична пам’ять : Збірник наукових праць. – К.: ДП «НВЦ «Пріоритети», 2012. – Вип.4. – С.137-145.

 

            ОЛЕСЬ ПОШИВАЙЛО,

директор Інституту керамології – відділення

Інституту народознавства НАН України,

заступник голови Наглядової ради

Національного музею-заповідника

українського гончарства,

доктор історичних наук, професор,

заслужений діяч науки і техніки України,

лауреат Премії імені Бориса Возницького

«За вагомий особистий внесок у розвиток музейної справи»

 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

free counters