Гончарство України

. Опубліковано в Гончарство України

 

     

 

   11 січня 2015 року пішов із життя гончар, майстер глиняної пластики, член Національної спілки художників України, заслужений майстер народної творчості України Борис Миколайович Цибульник

. Опубліковано в Гончарство України

 

 

   

    2009 року в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному з’явився цікавий експонат – робота «Гончар» художника й скульптора з Харківщини Галини Кломбицької.

. Опубліковано в Гончарство України

До ювілею Юрія Лащука    


Юрій Лащук. Львівщина. 1940-і роки. Автор фото не відомий
Юрій Лащук. Автор фото не відомий Юрій Лащук. Автор фото не відомий.

   15 березня 2012 року видатному українському керамологу, доктору мистецтвознавства, професору ЮРІЮ ПИЛИПОВИЧУ ЛАЩУКУ (1922–2003) виповнилося б 90 років! Його натхненна діяльність постала самобутньою сторінкою в літописові керамологічної енциклопедії української культури. Юрій Лащук – один із фундаторів вітчизняної керамології, мандрівник-дослідник, «рідкісний приклад ученого-патріота, який самовіддано сповідував національні пріоритети», як писав його учень і один з найбільш відданих послідовників, доктор історичних наук, професор Олесь Пошивайло.
Далекого 1958 року Юрій Пилипович захистив кандидатську дисертацію «Косівська кераміка ХІХ-ХХ століть». За радянської доби, коли влада всіляко унеможливлювала фундаментальні народознавчі студії, Юрій Лащук був поодиноким ученим, хто все своє наукове життя присвятив подвижницькому вивченню рідної народної кераміки. Не дивно, що після кандидатської дисертації керамологічної тематики, на відміну від багатьох інших кандидатів наук – керамологів, він не змінив свої наукові вподобання, продовжував розпочаті дослідження й 1973 року захистив докторську дисертацію «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ століть».
З-під пера видатного вченого вийшло більше 300 публікацій, серед яких ґрунтовні монографічні праці:

  • Гуцульська кераміка (1956)
  • Закарпатська народна кераміка (1960)
  • Косівська кераміка (1966)
  • Українські гончарі (1968)
  • Львівська кераміка (1970)
  • Олекса Бахматюк (1976)
  • Народне мистецтво Українського Полісся (1992)
  • Українські кахлі (1993)
  • Покутська кераміка (1998)

Юрій Лащук зібрав чималу приватну колекцію народної кераміки, раритетний фотоархів, науково-мистецьку бібліотеку, які люб’язно передав на збереження до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Окрім того, професор усіляко підтримував становлення української керамологічної школи в Опішному: був головою Науково-методичної ради Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, членом Ученої ради Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, членом редколегій фахових керамологічних видань Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України: Національного «Українського керамологічного журналу», Національних наукових щорічників «Українська керамологія» й «Бібліографія українського гончарства».
Послідовниками його керамологічних надбань і творчих звершень є багато сучасних дослідників українського гончарства, які з пошануванням студіюють доробок людини-легенди, характерника української керамології.
Народна мудрість свідчить, що людина живе доти, доки про неї пам’ятають. У пам’яті людей, які знали видатного дослідника гончарства, які прислухалися до порад мудрого Вчителя, які послуговуються науковою керамологічної спадщиною вченого, вічно нуртуватиме й закликатиме до пізнання й збереження культурної спадщини українців величний образ «ДИРИГЕНТА ВЕЛИКОГО ХОРУ КЕРАМОЛОГІВ» (за влучним висловом Олеся Пошивайла).{jcomments on}


Юрій Лащук. Автор фото не відомий Творчий доробок Юрія Лащука

НАТАЛЯ ВИЗІР

. Опубліковано в Гончарство України

    Опрацьована мною література з питання розвитку та побутування гончарства в Слобідській Україні дає підстави для систематизації її за трьома періодами. Перший охоплює проміжок часу з 1850-х до 1917 року, коли в літературі з’явилися перші праці з дослідження кустарної промисловості в Російській імперії.Другий – включає публікації науковців та дослідників радянського часу 1917–1991 років і третій – публікації українських дослідників 1992 – 2008 років.

    Серед праць першого періоду можна виділити статті Лева Соколовського «Гончары в Купянском уезде в 1880 году» [3] та Олександра Твердохлібова «Гончарный промысел в Ахтырском уезде в 1881 году» [4]. Вони містять цінні етнографічні, історичні, статистичні, економічні відомості про побутування та розвиток гончарного промислу в регіоні.

    Про Лева Соколовського мені на жаль не вдалося знайти хоча б якихось даних. А от про Олександра Твердохлібова наразі пощастило дізнатися наступне.

. Опубліковано в Гончарство України

Пошивайло Богдан    

    У квітні 2010 року співробітники Національного музею-заповідникаукраїнського гончарства в Опішному разом знауковцямиІнституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, з метою комплектування фондів музею новими експонатами та збору інформації про місцеве гончарство, провели керамологічну експедицію до сіл Лютенька та Хитці Гадяцького району Полтавської області.

    Село Хитці–здавна відомий осередок гончарства. Під час експедиції вдалося з’ясувати, що там наприкінці ХІХ ­– ХХ століття жваво розвивалося й цегельне виробництво. У селі функціонували дві приватні цегельні. Власником однієї з них був Верещака (на жаль, його ім’я та роки життя з’ясувати не вдалося), другої – місцевий поміщик Андрій Романовський (кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ століття). У цегельні Романовського виготовляли тавровану цеглу з написом «ГКЗ», який можна розтлумачити як «Гадяцький кирпичний завод». Хитці фактично – це передмістя Гадяча, тож такий напис, найімовірніше, пов'язаний саме із розташуванням села. Що ж до «кирпичного заводу», тоце не був завод у сучасному розумінні, адже  там працювали сезонно лише близько десяти робітників, томуйого доцільніше називати кустарною майстернею. Там місцеве населення, окрім випаленої цегли, до кінця 70-х років ХХ століття виготовляло цеглу-«сирець». Прикро, що нині в Хитцях немає жодного працюючого гончаря чи цегельника, навіть не залишилося майстрів, які займалися промислом раніше, а отримана нами під час опитування інформація – лише спогади старожилів.

   З огляду на такий стан справ, завдання науковців ­– зібрати максимальний об’єм інформації про майстрів. Адже через деякий час вона стане недоступною для дослідників, бо не залишиться людей, які пам’ятатимуть про час, коли функціонував цей промисел.

   Зібравши воєдино розрізнену інформацію про гончарство та цеглярство, ми зберігаємо її для прийдешніх поколінь, ніби із невеликих шматків кольорового скла формуємо велику мозаїку, яка зветься історією українського народу. {jcomments on}

. Опубліковано в Гончарство України

   Глина та глиняні вироби впродовж тривалого історичного періоду аж до початку ХХ століття, займали важливе місце в традиційно-побутовій культурі українців. Використання глини припускала і значна частина, раціонального у своїй основі, народного лікування. Різні лікувальні засоби: мазі, відвари, напари готувалися тоді саме в череп’яних виробах. Народні знання про лікувальні властивості глини й вплив черепка на ліки, приготовані в ньому обумовили застосування глиняних виробів і в магічній практиці, зокрема, в якості оберегів, з метою профілактики хвороб «неприродного походження».

    Народна медицина та лікувальна магічна практика потрапила в поле зору таких дослідників як: Антонович В., Болтарович З., Виноградов Н., Вовк Х., Гнатюк В., Данильченко Н., Ефименко Д., Иванов І., Каустов А., Куреннов П.,  Кучинський Е., Львівський Л., Малинка А.,  Маркевич Н., Милорадович  В., Петров В., Попов Г., Рейдерман М., Соловйова В., Сумцов Н., Товстуха Є., Швидкий С. Шкарбан А.,  Шухевич В. та багатьох інших. Проте тема використання глини та глиняних виробів у лікувальній магічній практиці та народній медицині українців окреслювалася фрагментарно, не в усіх її напрямках та аспектах. Нині, коли етнологічні студії вийшли на якісно новий рівень, поклавши початок новим напрямкам дослідження в галузі керамології, стало можливим вивчення і наукове осмислення означеної теми.

    У пропонованій роботі висвітлено деякі аспекти застосування з лікувальною метою глини та глиняних виробів для приготування лікарських, переважно гомеопатичних засобів, а також зроблено спробу окреслити використання їх і в магічній практиці українців наприкінці ХІХ – першій третині ХХ століття. Хочу зазначити, що переважна більшість матеріалів, вміщених у ній, зібрані в Полтавщині та Слобідській Україні, як доповнення до теми наведено кілька порівняльних прикладів з інших регіонів України: Полісся, Поділля, Середньої Наддніпрянщини, Прикарпаття.

    Працюючи над темою, звертаю увагу на публікації в науково-популярних виданнях, у періодичній пресі, що містять вказівки для лікування та профілактики різних хвороб за допомогою глини. Так сьогодні рекомендують лікувати: радикуліт, мігрень, ангіну, ларингіт, нервові,  шкірні захворювання. Для стимуляції діяльності шлунка і кишковика, при діабеті, подагрі, атеросклерозі, хворобах крові, жовчного міхура, нирок, печінки радять приймати глиняну воду внутрішньо. Косметологи пропонують глину для приготування масок, для зміцнення волосся. Проте масу корисних та цікавих способів її застосування з лікувальною метою чи використання глиняних виробів для приготування ліків за народним рецептами можна знайти й у старих виданнях, багато пам’ятають і самі люди – носії традиційних народних знань.

   Під час керамологічних експедицій до різних гончарних осередків України мені вдалося зафіксувати, що, наприклад,«мазальною рудою глиною», пережареною на сковороді, присипали дитині вражені запрілістю місця на тілі. «Це глій, що засипають дітям маленьким, як упріває дитина».[12, 20]. Глину, точніше річковий мул, використовували для позбавлення від болів у попереку (ймовірно йдеться про радикуліт)[18]. Жовту вологу глину прикладали до очей при їх хворобі [23, с.139], до ніг – при ревматизмі [13]. Змішуючи глину з відваром помету ластівок, прополісу та березового гриба лікувалися від захворювань печінки, споживаючи розчин по кілька ложок перед їжею [22, с. 13].Займаючись дослідженням цього питання більше п’яти років постійно находжу інформацію про те, що люди й зараз лікують глиною болі у суглобах.

   Приготування різноманітних лікарських засобів у глиняних виробах, диктувалося, як побутовими умовами життя, так і народними знаннями про те, що в глиняному посуді й вода залишається довгий час свіжою та прохолодною, не кисне молоко, й приготовлені страви набагато смачніші. Знахарі були обізнані з впливом, який череп’яні вироби справляли, на ліки, приготовлені в них, тому в лікувальній практиці часто користувалися глиняним посудом, часто новим, адже в народній уяві новий горщик вважався «чистим» – він не був засмічений рештками їжі, де могли розвиватися хвороботворні мікроорганізми, що мало суттєве значення в досягненні успіху під час лікувальних процедур [19, с.278]. У 8 випуску «Харьковского сборника» за 1894 рік описаний спосіб лікування «соняшниць» (катар шлунку), який називається «заварюванням соняшниць» за допомогою глечика та глиняної миски. На живіт хворому ставили миску з водою, попередньо запаливши в глечику клоччя, перевертали його, у миску, дном догори, клали у миску ложку, ніж і веретено.  Вода поступово піднімалася у глечик. Баба-знахарка брала з миски по черзі ложку, ніж, веретено, креслила ними по дні глечика хрест. За цей час вогонь у глечику швидко гаснув. Баба повторювала процедуру тричі, кожного разу добавляючи  у глечик  конопель. Потім хворому давали випити води з миски і, давлячи клоччям на живіт, промовляли: «Соняшниці, вітрянії і глазнії, з сірих глаз і карих глаз, прозірні і водянії, і простудні. Матері Божій, Миколая угодника і всих святих, просю пособити, помогти навродженному, хрещенному (ім’я)» [8, с. 335].При цьому веретено сприймалося як символ безкінечності життя, стрижня на якому обертається всесвіт, ніж, як символ сили, боротьби, захисту, жертвоприношення, справедливої помсти, а ложка – як символ ситості, добробуту, достатку. У руках знахарки разом вони виконували певну захисну функцію. У книзі Зінаїди Болтарович «Українська народна медицина» знаходимо рецепт лікування «бабиць» (шлункового захворювання), причина якого переїдання. Лікування відбувалося подібним до вищезазначеного способом. Так у невеликий горщик наливали води, кидали три щіпки пшона, колотили тричі веретеном і тричі ложкою, підігрівали. Потім ставили хворому на живіт миску, в неї кидали гребінь, ніж, голку з ниткою, веретено, ложку і виливали туди зварене, супроводжуючи дію примовкою: “Я вас вимовляю, окропом поливаю, пшоном посипаю і ложкою одгортаю, веретеном випрядаю і голкою вишиваю, і гребінцем розчесала і на пущі, нетрі заслала” [1, с. 240].

   При болях у животі (найімовірніше йдеться про хворобу, яка носить у народні назву «золотник», «враз») існував спосіб «скидання глечиків». Він зафіксований у Харківщині. Хворому намочували і натирали милом живіт. На те місце, де планували ставити глечик клали гущі з хлібного квасу, зверху кружечок, вирізаний з хліба. Укріпивши у м’якуш воскову чи сальну свічку, запалювали її і ставили перевернутий догори дном глечик, що спричиняло втягування живота хво­рого, підтягуючи таким чином  внутрішні органи [8, с. 335]. Схожий спосіб існував і в Поліссі, ставили «горщик на пуп», позбуваючись таким чином«золотника», «підриву пупа». А робили це так: клали недужому (обов’язково натщесерце) на живіт окраєць хліба чи розрізану картоплину, втикали туди 9 сірників, запалювали їх і ставили зверху горщик. Потім промовляли „Отче наш...” і тричі відповідне замовляння [24, с. 206-207].У народній медицині золотник, враз – це анатомічний орган, зрушення якого з місця в організмі людини викликає дискомфорт. Отже, золотник, враз, підрив пупа, зміщення матки – реальна хвороба, яку можна вилікувати, але здатні це зробити лише окремі знаючі люди. Не оперуючи науковими медичними термінами народні цілителі пояснювали походження хвороби надмірними фізичними навантаженнями чи нервовим перенапруженням людини, що й мотивує її народні назви «підрив пупа», «пудорва», «матка». Ця неміч могла бути викликана і шкідливим насланням, дістатися через їжу, питво, тобто вразити. Використання горщика у ході лікування золотника, зафіксоване дослідниками народної медицині на Київщині, Полтавщині, Дніпропетровщині, Житомирщині, Харківщині, Сумщині, Черкащині. Ставляння горщика на живіт поряд із попереднім масажем полегшувало стан хворого, бо сприяло встановленню золотника на місце «під пуп». Горщик втягував живіт людини, підтягуючи таким чином і внутрішні органи. У цьому й виявляються раціональні дії бабок-знахарок, які вміли справлятися з такою недугою.

   Унікальний спосіб лікування запалення легенів був зафіксований дослідником народної медицини Павлом Куренновим: «Дід брав маленькі, місткістю приблизно 2 склянки глиняні корчажки, топив піч і, коли потрібно було ставити в піч хліб для випічки, дід простеляв у піч лист азбесту і обмазував верхній шар корчажок коржом із тіста, що запобігало надмірному нагріванню країв. Потім розставляв корчажки догори денцем і нагрівав їх до потрібної температури. Простерилізованим ножем робив на тілі хворого невеличкі надрізи  (до 10 шт.) на тому місці де потрібно було ставити “банку”, ставив корчажку на надрізи і залишав так хвилин на 7-10. Під банкою збиралася чорна, як чорт, кров, об’ємом до 1/16 склянки…». [21, с.195].Він же записав і народний рецепт лікування «геморою». Для цього потрібно буловзяти товстостінний глиняний горщик і налити у нього 2 кварти (1 кварта приблизно 250 г рідини) молока додати 4 великі головки цибулі. пропарити в печі на повільному вогні в закритому горщику. Потім накрити горщик дерев’яною покришкою з отвором і прогрівати задній прохід над паром. Рекомендувалося повторити сеанс через 3 дні [21, с.31-32].

   Наприкінці ХІХ століття, згідно із записами відомого українського  фольклориста та етнографа, дослідника народного побуту населення Полтавщини Василя Милорадовича, струпи на ногах мазали рідиною по-особливому випареною в печі зі свіжого конопляного насіння, за допомогою двох нових горщиків [10, с. 282]. Від ран на ногах готували і таку мазь – «взяти по ложці пива, козиної крові, ложку олії, воску білого з вощини, живиці, додати куряче яйце, змішати і присмажити в ринці. Мазь класти на пластир і прикладати на ніч і на день свіжу пов’язку. При цьому не можна пити горілки, вина, не ходити по холоду і ногами не працювати» [6, с.17]. У Харківській губернії для лікування виразок на тілі наприкінці ХІХ століття використовували сік з кореня жимолості, чи барбарису, який отримували після його впарювання у тому ж дірявому горщику [9, с.21]. У горщику також готували ліки від «ревматизму». Для цього збирали кістки, складали у горщик, ставили його в піч, прожарювали, а «стікшим мозком» мазали хворі місця [9, с.22]. Цікавий рецепт приготування мазі від екземи в глиняній кубушці був записаний мною в 2003 році під час експедиції на Харківщину. Тут випарювали сік з гілочок липи в кубушці (тикві) із замазаною глиною шийкою: «І оце ж чавун у землі,  а кубушка зверху, обкладали трохи там дрівцями, а тоді гноєм. І ото топлять. Чавун унизу, там все сухе, а топлять зверху. Туди ж капатиме (оце як буде топицця, так оце витіка – називаєцця лікарство) і ото воно туди Капа, і таке, як дьоготь чорне, запах різкий, їдучий... Це од екземи, од лишая, од чиряків. … Воно їдуче, як помажеш, ну, більш там на цьому місці нічого не остаєцця. З першого разу» [14].

   В лікувальній магічній практиці цілющими властивостями наділялася не тільки глина, а й піч, глиняна долівка. У віруваннях українців піч виступала символом материнського начала, непорушності сім’ї, неперервності життя, рідної хати, батьківщини [2, с.374-375]. Лікувальні магічні дії, замовляння, зокрема дитячих хвороб, зурочень знахарі проводили саме біля печі, адже за повір’ям піч могла «забрати» хвору дитину  і повернути її здоровою. У печі, наприклад, відбувалося «перепікання сухот» (народна назва туберкульозу) у дітей. Баба-знахарка на припічку печі запалювала солому, саджала хвору дитину на лопаті у піч. Мати ходила навколо хати, заглядала у вікна і питала 3 рази: «Що ти, бабусю, робиш?», а та відповідала також тричі: «Хліб гнітю».  Таким чином  відбувався своєрідний обман хвороби, яка, злякавшись жару, повинна була покинути хворого [7, с.415].Подібний спосіб лікування «сухот», «сушецю», «сушію» описаний і Л. Львівським у збірнику статей «Русская простонародная медицина»[5, с.315].Тут же знаходимо й згадку про те, що при хворобі горла потрібно було потерти хворим місцем об край печі– хвороба відступала[5, с.315].В лікувальних цілях використовували й печину – частину глиняної обмазки печі Українці вірили в очисну і лікувальну силу вогню домашнього вогнища, тому магічну силу приписували і глині з печі, вугіллю, сажі, попелу [3,с.118].  На початку ХХ століття в Росії дослідники фіксують, що хвороби, викликані «зглазом» лікували, використовуючи печину, таким чином. Рано на зорі ішли до джерела, набирали з нього води за течією, вертали додому мовчки, не оглядаючись, несучи воду у закритій посудині. Потім клали у цю воду 3 гарячих вуглинки, печину, дрібку солі і кропили цією водою хворого по 2 рази на добу на зорі, примовляючи «З гуся вода, з лебедя вода – з тебе худоба»[5, с.315].В «Малорусских домашиних лечебниках ХVІІІ века»вдалося знайти рецепт лікування  «утроби» (хвороби живота): «взяти воску гишпанського червоного, крейди білої, печини з печі у рівній частині, стерти. Брати на кінчику ножа, розчиняти у теплому вині чи пиві і на ніч пити» [6, с.2].За допомогою печини наприкінці ХІХ століття на Поділлі намагалися позбавитися й «сухот»: брали з трьох колодязів непочатої води, підмішували хатнього сміття, шматочки печини з трьох печей і мох з даху трьох хат. Вважали, якщо скупати хворого у цьому розчині сухоти відступлять [4, с.4]. Наразі печина не використовується у народній медицині, проте побутування замовлянь, призначених уберегти «від дурного ока»  свідчить, що релікти цього лікування ще існують в народі. Донині дехто побачивши недобру людину тихо промовляє «Сіль тобі, та печина із твоїми очима».

    Широке застосування знаходила глина й у народній ветеринарії. Розведеною на буряковому квасі глиною обмазували домашніх тварин, зокрема свиней, якщо ті хворіли на «рожу», лікували мастит у корів [15]. Набряки та нариви на ногах корів чи коней, також лікували рідкою глиною, обмазуючи уражені місця [16]. Не обходилася народна ветеринарія і без застосування печини. Наприклад, на Полтавщині на межі ХІХ-ХХ століть для захисту корови від «уроків» існувала велика кількість способів, серед яких і такий: у хвіст корові ув’язували стружку з рогачів, сажу з кочерг і шматочок цеглини (печини). Для першого годування поросяти готували спеціальні «балабушки» з тіста, у які замішували зерна жита, взяті з першої копи, щетину, зстрижену навхрест на лобі і спині кабана, надрубаний і подрібнений кінчик його хвоста, шматочок пічної глини (печини), стружки, зістругані з усіх 4 кутків столу. Ці балабушки згодовували поросяті після обідні в неділю, що забезпечувало не тільки його гарний ріст, а й вберігало від злих духів [10, с.297].

   Отже у традиційно-побутовій культурі українців сконцентровано багатовіковий досвід і народні знання. Довгий час в Україні народна медицина виступала основним доступним видом лікування, а глина та глиняні вироби, як одні із найбільш поширених предметів повсякденного побуту в руках знаючих людей, цілителів, знахарів, бабок-шептух тощо –могутніми засобами боротьби з хворобами. Народне лікування, передовсім, базувалося на раціональних методах застосування глини, якими люди могли скористатися в домашніх умовах відповідно до набутого досвіду, традиційних знань предків. У такому разі лікування проводилося на сімейно-індивідуальному рівні й давало терапевтичний ефект. Якщо ж людина усвідомлювала, що шлях надходження хвороби чи невдачі неприродний і самотужки позбутися недугу неможливо, то вдавалася до ірраціональних методів лікування – зверталася до знахаря, народного цілителя, діяння якого викликали психотерапевтичний ефект. За допомогою глини намагалися зцілювати як внутрішні, так і зовнішні хвороби, широкого застосування вона набула й у народній ветеринарії. Лікувального значення народ надавав також печі, печині, глиняній долівці, череп’яному посуду, в якому готувалися різноманітні настоянки, мазі, відвари, що диктувалося як побутовими умовами життя, так і народними знаннями про цілющі властивості ліків приготовлених у глиняних виробах. А печина – шматочок від печі (закопченої глиняної обмазки, цеглини) входила до числа обов’язкових предметів, які використовувалися українцями в магічній практиці – слугувала оберегом від злих духів, чарів, а отже засобом профілактики хвороб. Найбільш дієві народні рецепти лікування, якими користувалися віками, а може й тисячоліттями, передавалися від покоління до покоління. І хоча в  народній медицині було немало містики, іноді, на перший погляд, абсурдних методів лікування, все ж побутувало чимало й таких, які при детальному розгляді не тільки заслуговують на увагу, а й, безумовно, на підтримку та наукову оцінку [20, с.19].На мій погляд, необхідно не тільки фіксувати їх, а й ретельно проаналізувавши, знайти в них практичне зерно, визначити  можливості застосування народних методів лікування в наш час.

1. Болтарович З. Українська народна медицина. – К.: Абрис, 1994. – 320 с.

2. Войтович В. Українська міфологія. – К.: Либідь, 2002. – 664 с.; іл.

3. Гвоздевич С. Родильна обрядовість українців // Народознавчі зошити, 1997. – № 2. – С.111-122.

4. Данильченко И. Народные верования, суеверия и предрассудки, записанные во втором мировом участке Литинского уезда Подольской губернии // Этнографические сведения о Подольской губернии. – Камянец-Подольский: Тип. Подольского Губернского Правления, 1869. – С.1-5.

5. Львовский Л. Русская простонародная медиина  //  Живописная Россия, 1902. – №56. – С. 314-316.

6. Малорусские домашине лечебники 18 века // Материалы по истории, литературе и этнографии Южной России.  Приложение Киевской Старине 1890. – К.: Тип. Корчак-Новицкого, 1890. –  С.1-59.

7. Материалы для этнографического изучения Харьковской губернии. Марусов П. Сл.Кабанье // ХС. – Литературно-научное приложение к харьковскому календарю на 1893. – Вып.7. – Харьков: Типография Губернского правления, 1893. – С.413-460.

8. Материалы для этнографического изучения Харьковской губернии. Стороженко М.К. Сл.Ново-Астрахань (Старобелский уезд) // Харьковский Сборник. – 1894. – Вып.8. – С.27-48.

9. Материалы для этнографического изучения Харьковской губернии. Татарський А.А. Сл. Свято-Дмитриевка (Старобелский уезд) // ХС. – Литературно-научное приложение к харьковскому календарю на 1894. – Вып.8. – Харьков: Типография Губернского правления, 1894. – С.1-26.

10. Милорадович В. П. Житье-бытье лубенского крестьянина // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія/ Упор., прим. та біогр. нариси А.П.Пономарьова, Т.В.Косьміної, О.О. Боряк; Вст. ст. А.П. Пономарьова;  іл. В.І. Гордієнка. – К.: Либідь, 1991. – С. 170 -341.

11.Польові матеріали автора. Записано в 2007 р. від Дяченко Євдокії Федорівни 1940 р.н. с.Опішне, Полтавська обл., у 2003 р. від Пасеки Віри Трохимівни 1926 р.н., м.Ізюм, Харківська обл.

12. Польові матеріали автора. Записано Гейком Анатолієм у 1998 р. від Гейко Ганни Никифорівни 1913 р.н., с.Судіївка, Полтавська обл.

13. Польові матеріали автора. Записано в 2002 р. від Ткаченко Ганни Олександрівни 1928 р.н., с.Бутківка, Луганська обл.

14. Польові матеріали автора. Записано в 2003 р. від Куценко Раїси Іванівни 1923 р.н. с.Вільшана, Харківська обл.

15. Польові матеріали автора. Записано в 2006 р. від Литвинець Ольги Трохимівни 1931 р.н., с.Дибинці, Київська обл., у 2001 р. від Сворняк Ніни Юхимівни 1946 р.н., Пархоменко. Луганська обл., у 2006 р. від Шиян Лідії Григорівни 1936 р.н., с.Опішне. Полтавська обл.

16. Польові матеріали автора. Записано в 2006 р. від Проценко Галини Павлівни 1924 р.н. с.Великі Пріцьки, Київська обл.

17. Польові матеріали автора. Записано в 2007 р. від Соломійчук Марії Юріївни 1937 р.н., м.Косів, Івано-Франківська обл.

18. Польові матеріали автора. Записано в 2008 р. від Редчук Галини Василівни (уродженки с.Бєляєвка Одеської обл.) 1941 р.н., с.Опішне. Полтавська обл.{jcomments on}

19. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.: іл.

20. Рейдерман М.І. Традиційна і нетрадиційна медицина. – К.: Видавництво товариства «Знання» України, 1991. – 32 с.

21. Русский народный лечебник: Из сокровищницы русских и зарубежных знахарей, травников, лекарей (рецепты советы и рекомендации. Доступные для изготовления и применения, собранные доктором Павлом Матвеевичем Куренновым). – К.: Общество «Знание», 1992. – 207 с.

22. Так лечились в старину. – Москва: Издательство Российского университета дружбы народов, 1992. – 16 с.

23. Чубинский П.П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, снаряженной Императорским Русским Географическим Обществом. – СПб.: Т.1. – Вып. 1. – 467 с.

 24. Шкарбан А. Народна медицина Київського Полісся // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1997. – Вип.1. – 358 с.

Метка Людмила,

керамолог, кандидат історичних наук 

. Опубліковано в Гончарство України

Олена Щербань,
старший науковий співробітник
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному,
молодший науковий співробітник
Інституту керамології –
відділення Інституту народознавства НАН України

 

   Глиняний посуд до середини ХХ століття був невід’ємним елементом традиційного українського весілля, зокрема полтавського. Щоправда, дослідники весільної обрядовості на цей важливий атрибут уваги не звертали. У праці антрополога, етнографа й археолога Хведора Вовка «Шлюбний ритуал та обряди на Україні», написаній на основі джерел кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ століття, про глиняний посуд зустрічаються скупі згадки. Згадуючи весільні обіди та вечері, дослідник майже не вказував, у чому й яку саме подавали страву [1, с.205, 243, 256, 257]. Найбільш повним дослідженням використання глиняного посуду в народному весіллі є розділ «Глиняний посуд у родинній обрядовості» монографії «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1993) керамолога Олеся Пошивайла [4]. Спеціального дослідження асортименту глиняного посуду та способи його використання під час весільного обряду в Полтавщині в зазначений період немає. Тож тема даної студії є невивченою. Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1882 (найдавніша використана публікація) – до 2008 року.

   Встановлено, що в Полтавщині глиняний посуд використовували на всіх етапах весілля: передвесільному, весільному та післявесільному.

Передвесільний етап починався зі сватання. Але особливої ролі глиняного посуду в ньому я не відзначила.

   Під час випікання весільного короваю коровайницями (калашницями), зокрема в Опішному, Великій Павлівці (Зіньківський р-н), Постав-Муках (Миргородський р-н), у ХХ столітті використовували глиняну макітру. У всіх відомих мені етнографічних джерелах ХІХ століття в процесі випікання весільного обрядового печива фігурує діжа. При цьому відбувався цікавий обряд. Із зафіксованих мною відомостей, останній раз у Опішному він відбувся 1997 року. Як правило, короваї випікали в середу або п’ятницю. Зазвичай використовували дві макітри: одну – для короваю, іншу – для медяників, оскільки тісто різнилося і за об’ємом, і за кількістю компонентів, та й одночасно ці два види обрядового печива в піч для випікання не ставили [5]. Тісто на весільне обрядове печиво – короваї, калачі, шишки, медяники – намагалися вчиняти в новій макітрі, обв’язаній червоною стрічкою. Окрім того, для такого випадку спеціально виготовляли макітру, про що свідчать написи на деяких з них. У кого її не було – вчиняли в тій, у якій зазвичай готували тісто на хліб. Не дозволялося готувати тісто на короваї в позиченій макітрі.

   Після того, як коровай та медяники ставили в піч, коровайниці виходили за ворота і, жартуючи, розбивали глиняну макітру качалкою [8]. Цей обряд, який символізував  закінчення обряду випікання весільного короваю, називали «гнітити калачі». Іноді, шкодуючи посудину, «на розбиття» брали інший, негожий посуд [8].

  Окрім великих (20-30 л.), використовували й менші макітри, зокрема для масла, про що йдеться в одній із весільних пісень, де на коровай взято масло з семи макітер [1, с.201].

   З останньої чверті ХХ століття в Опішному переважно замовляли весільний коровай або в жінки, яка безпосередньо «спеціалізувалася» на цьому, або в хлібопекарнях. У цих випадках обряд з макітрою не відбувався. Вдалося зафіксувати випадок, коли глиняна макітра для замішування тіста на коровай в однієї з відомих опішнянських коровайниць Катерини Порскало «прослужила» понад 40 років.

Весільний етап. У день весілля також використовували глиняний посуд.

   Під час виряджання Молодого по Молоду, згідно записів Хведора Вовка, відбувалося наступне: «на стіл ставлять велику миску з водою(під час іншого опису цього ж обряду автор зазначив, що миска була з горілкою. – О.Щ.) та кладуть коло неї ложку; старший боярин дає кінець своєї хустки Молодому, що незалежно від пори року вдягнений в кожух та кирею, і веде його круг столу, а Молодий зі свого боку тримає за хустку одного зі своїх боярів, той веде ще іншого і т.д., кінчаючи світилкою, що йде остання, тримаючи в руках запалену свічку; після першого та другого обходу кожний, проходячи повз миску, зачерпує з неї ложкою та випиває її, а після третього обходу навколо столу всі п’ють просто з миски. Виконавши цю церемонію, всі виходять надвір, де відбувається другий обряд, мабуть, ще старішого походження, а саме: мати молодого, вдягнена у вивернутий кожух та в шапці, виходить на двір, несучи в полі своєї одежі ріжне збіжжя та дрібні гроші, що вона їх звичайно для цього збирає, починаючи з дитячих років сина; їй підводять “коня”, цебто подають граблі або вила, вона “сідає на них верхи” та, розкидаючи навколо себе збіжжя, тричі об’їжджає кругом діжі, що стоїть серед двору на лавці, а на ній хліб, що ним благословляли молодих. Після об’їзду старший боярин “поїть коня”, цебто ллє на граблі воду з кухлика та віддає його другому бояринові, а цей кидає його через голову так, щоб він розбився. Мати “злазить з коня”, а бояре беруть “коня” та ламають на шматки, розкидаючи їх навколо» [1, с.201, 258-259]. Миску з водою та вівсом мати Молодої давала Молодому, а той мусив вдавати, що п’є. Потім кидав її через голову назад, а старший боярин намагався палицею розбити її на льоту. Хведір Вовк пояснює цю церемонію так: «перше – лукавство ворога та заходи остороги, яких вживають проти нього, а друге – пророкування та побажання достатку та врожаю (кожух, вода, зерно)» [1, с.263-264].

   У праці, опублікованій 1899 року, «Весілля у Гадяцькому повіті у Полтавщині» Гриші Он. (Онацька) зазначено: «виходить теща з горщям в руках, а в тому горщяті брага та овес. Молодий візьме те горщятко, виб’є йому денце, виллє брагу з вівсом і подасть його через праве плече бояринові. Старший боярин візьме те горщятко і перекине через хату» [2, с.128]. Цікаво, що під час частування Молодої медом на другий день весілля використовували дерев’яну миску. Хведір Вовк відмічав: «дружко ставить дерев’яну миску з медом, ріже паляницю або пиріг на тоненькі скибочки та маже їх медом» [1, с.300].

   Для піднесення хлібних виробів – калача, шишки, короваю, та грошей, подарунків на весіллі використовували тарілку. І не виключено, що вона могла бути глиняною, зокрема в Опішному. На тарілці староста вносив у хату калач із запеченим всередині перснем Молодої. Потім на неї клали подарунки родичам Молодої разом із весільною шишкою (зі свого боку подарунки від Молодої – рушники – подавали також на тарілці). Під час церемонії розподілу короваю тарілка відігравала наступну роль: «старший боярин здіймає першу тарілку з нарізаним короваєм над своєю головою, а іноді й торкається нею сволока. ….Шматки розрізаного короваю піддружий кладе на тарілку та подає всім присутнім гостям» [1, с.203, 204, 265, 268, 269]. Взамін на тарілку гості клали гроші Молодим і під час дарування, і під час «підгулювання», на другий день весілля [1, с.258, 303].

   Під час приїзду Молодого до Молодої відбувалися домовини між старостами обох сторін: «староста бере пива чи грушевої юшки, йде до хати і просить дозволу ввійти» [1, с.262]. Зважаючи на зібрані мною матеріали, впевнена, що ці напої староста міг носити у глиняному посуді, зокрема глечику. Під час «виводження» Молодої до церкви та її покривання, дружко та піддружі несли збанок із пивом або пляшку горілки, а також ритуальний хліб [1, с.297].

   Під час весільного обряду у Великій Павлівці та Лютенських Будищах (Зіньківський р-н) дружко носив глечик, наповнений горілкою чи вином, частуючи гостей. Цей глечик на Зіньківщині називали «дружків глечик», на Миргородщині – «перепієць». У ролі перепійця міг бути й спеціально виготовлений полив’яний глечик, який носили в певні дні. Наведу кілька згадок: «Дружко… у неділю носить дружків глечик з горілкою чи вином, накритий калачем і пригощає з того глечика. Калач відщипують і закушують»; «Дружко носив глечик з горілкою. До Молодої ідуть, одкуповують Молоду, налива дружко горілку, зверху на глечику калач великий. На калачі робили зверху косу по кругу. Як розчастує горілку дружко, міняють калач у молодої і горілки своєї наливають»; «Глечик з ушком і дзьобиком носив дружко з горілкою у понеділок, на гульку (на другий день по весіллю, коли «циганили». – О.Щ.), калачем накритий, щоб нічого не влетіло, з нього й пили» [7, с.35].

   У селі Постав-Муки (Миргородський р-н) було виявлено унікальний глиняний глечик-перепієць. Жителька с.Постав-Муки, власниця перепійця Явдоха Курило розповіла, що його було виготовлено спеціально для весільного обряду: «Передавався він по жіночій лінії і відбув п’ять весіль. У Молодої пекли шишки, найбільшу з них клали на перепієць. Горлишко широке, шоб велика шишка була ота. І старший боярин од молодого должен украсти. Найскоріше, саму шишку із перепійця, а буває, хто вспіє й те вхватить. Так вони тоді – война мєжду ними, викуп іде. Перепієць, так як чи пропили чи шось отаке» [6, с.30]. Цей перепієць орнаментований значно багатше, ніж звичайний місцевий посуд. Вінця також особливої форми – фігурні, потовщені, розхилені назовні й значно ширші за пук посудини. Це пов’язано з їх призначенням – на них клали обрядове весільне печиво – шишку (калач). Вухо посудини утворене двома переплетеними валиками, що пов’язано з символікою поєднання двох родів, можливо, означало хрест. До речі, його передавали один одному навхрест.

   Під час весільних частувань та обідів обов’язковими були глиняні миски, макітри, глечики, кухлі, горщики (зокрема для вареної), у яких подавали страву та напої. Хведір Вовк наголосив, що Молодим подавали кашу на молоці, зварену матір’ю Молодої, ставили на стіл одну на двох тарілку зі стравою та ложку, якою вони їли по черзі [1, с.272].

   Для приготування весільних страв (у Полтавщині на весілля готували капусняк, локшину, фруктовий кисіль) використовували найбільшого розміру горщики – золільники. Страву в горщиках, як правило, до столу не подавали.

   Горщик згадано у весільних заспівах. Вдалося зафіксувати їх у селах Велика Павлівка, Великі Будища, Тарасівка. Під час весілляв господі Молодого родичі та сусіди співали дружкам:

Їжте, дружечки, капусту,

В нас капуста густа,

Січками січена, січена,

У горщечках варена, варена,

Не жаль же нам буде,

Як поїдять люди.

Або:

Їжте, дружечки, капусту,

В нас капуста густа,

На городі саджена,

Сокирами рубана,

Сікачами січена,

В діжці квашена,

А в горшку варена,

Варена потравами,

З дорогими приправами.

Або:

Через поле гуска летіла,

З перцем капуста кипіла,

Хоч з перцем, не з перцем,

То з гусячим серцем.

Зафіксовано пісню, де мати тужить за донькою:

Оглянеться мати

Свойого дитяти,

Ложечки не митії,

Горщечки під лавкою,

Заросли муравкою.   

Під час весілля у Великій Павлівці навіть на другий день ні в домі Молодого, ні в домі Молодої не було заведено підмітати сміття: 

За молодої невісточки лежить сміття по кісточки,

А горщечки попід лавками позаростали муравками.

Основною ємністю, у якій подавали страву до столу та споживали її, були глиняні миски й тарілки, для напоїв використовували глиняні кухлі та чарки.

Не обходилося на весіллі й без хмільних напоїв. У Великих Будищах записано заспів, де згадано барило:

А в нашого батенька

Все стоїть та й стоїть

Горілочка на столі,

А в нашого батенька барило говорило,

Як ми його не вип’єм,

Бог дай його розсадило!

   У горщиках середнього розміру готували «варену». Цей давній напій українців називали ще варенухою, варьохою. До весільного столу його подавали або в горщику, якому готували, або в спеціальному посуді – глечику для вареної, який використовували для розливання хмільних напоїв під час родинних та календарних свят. Зіновія Клиновецька в книзі «Страви й напитки на Україні» подала рецепт вареної, приготованої в горщику. Вважаю за доцільне подати рецепт мовою оригіналу: «Взять сухих груш, яблук, вишень, слив, родзинки, хвич (інжирю) і ріжків, добре обмить, налить горілкою, покласти меду до смаку і трошки стрючковатого перцю. Закоркувавши добре горщик, як на запіканку (обмазати тістом.О.Щ.), поставить на 12 годин у гарячу піч. Вийнявши – пить. Гаряча смачніша. Овочі потім їдять» [3].

   Під час весілля глиняний посуд також розбивали.Для биття годився і негожий посуд. Зокрема, йдучи до Молодої, у Великій Павлівці дружкам годилося розбити горщик чи глечик на одному з перехресть. Під жарти та веселощі глиняні горщики та глечики розбивали і під час приїзду Молодого по Молоду. Глиняний горщик, який під час весілля стояв на столі перед Молодими з пшеницею або житом, мати Молодої розбивала на подвір’ї з побажаннями щастя й доброї долі. Розбивали йглиняний таріль, на якому розносили коровай, частуючи гостей. Зафіксовано відомості про те, що в Лютенських Будищах під час «шанування» Молодих, випивши за їх здоров’я, розбивали глиняну чарку [7]. Дещо трансформувавшись, звичай розбивати посуд на весіллі, зберігся й донині. Не уточнюючи, що посуд був саме глиняний, Хведір Вовк зазначив, що посуд ще розбивали на радощах, коли Молода підтверджувала свою збережену до весілля цноту [1, с.287].

Післявесільний етап. Під час перезви (пропою) на другий день весілля пили «горілку просто з мисок, скільки хто хоче» [1, с.263-264].

   Драні макітру чи горщик розбивали і на другий день весілля. Так, у Опішному, коли свати приходили до батьків Молодої, у посудину насипали попелу й ставили «на воротях», а коли родичі Молодого підходили близько, задля жартів та сміху розбивали її «коляками» [5].

   У Великій Павлівці: «Били посуд у понеділок, на другий день по весіллю, як жито молотили в молодого. Те жито в пучок, ціпом молотять. Просять: давайте нам горшків, мисок. Дають драні й негожі, а коли й хороші. Черепки тоді з житом обмолоченим віяли, а тоді в мішок збирали, щоб не було пусте жито молодим, а тоді те збіжжя годами хранят» [7].

   Глиняний посуд також дарували на весілля. Дарувати дозволялося лише новий глиняний посуд. На подарунок Молодим купували тільки «неторгований» посуд: скільки просив гончар за нього, стільки й давали. Його дарували переважно родичі. «Дарили молодим дві миски, дві ложки, макітерку, як по молоду приїде молодий, тоді й дарять посуду родичі», – згадувала Марія Яреха, жителька села Велика Павлівка (Зіньківський р-н) [7].

    Тож, у весільному обряді Полтавщини глиняним посудом послуговувалися на всіх його етапах. Його дарували, розбивали і, звісно ж, використовували під час приготування та подавання страв. Користувалися горщиками, макітрами, глечиками, кухлями, мисками, тарілками, найчастіше – горщиками й макітрами. Спеціальним посудом, притаманним лише весільному обряду, був глечик-перепієць.

Джерела

1. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл.

2.Гриша Он. Весілля у Гадяцькому повіті у Полтавщині // Материяли до українсько-руської етнології. – 1899. – Т.1. – С.111-156.

3. Клиновецька З. Страви й напитки на Україні. – К.: Час, 1991. – 218 с.

4. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.: іл.

5. Спогади Катерини Порскало (1951 р.н.) від 17.03.2009 року (Опішне, Полтавщина) // Польові матеріали Олени Щербань. Приватний архів Олени Щербань (Опішне, Полтавщина)).

6. Щербань Олена. Глиняний перепієць у весільному обряді українців // Чумацький шлях. – 2008. – №5. – С.30.

7. Щербань Олена, Яреха Ганна. Весільний обряд села Велика Павлівка // Берегиня. – 2008. – №3 (38).  – С.31-54.

8. Щербань Олена. Опішнянська макітра у місцевому весільному обряді (друга половина ХХ століття) // Весільна обрядовість у часі та просторі: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Одеські етнографічні читання»:  Збірник наукових праць. – Одеса: Видавництво КПМ ОМД, 2010. – С.368-372.{jcomments on}

. Опубліковано в Гончарство України

Олена Щербань,
старший науковий співробітник
Національного музею-заповідника
українського гончарства в Опішному,
молодший науковий співробітник
Інституту керамології –
відділення Інституту народознавства НАН України

Мусій Можчіль. Глечик-перепієць. Глина, ангоби, мальовка, полива, гончарний круг, ліплення, 18,6×15,8 см. Постав-Муки, Полтавщина. 1923. Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Центр досліджень українського гончарства, інв.№ КН-12374/К-11871. Фото Анатолія Щербаня.

 

Глиняний посуд нерідко був невід’ємним елементом у родинній та календарній обрядовості українців. Поряд із посудом, призначеним для повсякденного вжитку, існував і ритуальний. Так, наприклад, традиційне весільне обрядодійство українського народу жодного разу не обходилося без різноманітного глиняного посуду, який,  здебільшого, виконував функцію вмістилища. У деяких регіонах використовували спеціально виготовлений полив’яний глечик-перепієць, який набував ритуального значення під час виконання певних дій.

  У науковій літературі зафіксовано згадки про використання цього глиняного виробу під час весілля [2, с.212-213; 3, с.255]. Але досі не описано, яким саме був цей виріб, що його вирізняло з-поміж інших глечиків, чому його називали “перепієць”. У даному дослідженні зроблено спробу з’ясувати ці питання.

  Під час керамологічної експедиції наукових співробітників Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України в село Постав-Муки Миргородського району (Полтавщина) 2006 року було знайдено унікальний глиняний глечик-перепієць і від його власниці Явдохи Курило зафіксовано інформацію про його застосування у весільному обряді.

. Опубліковано в Гончарство України

Оксана Ликова, керамолог
(Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України,
Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному)
 

Здійснено поділ зібраних у фондах Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному гончарних інструментів та пристроїв на п’ять основних груп. Подано опис наявних у колекції знарядь праці гончарів

Ключові слова: колекція, гончарні інструменти та пристрої{jcomments on}

Здавна Україна славилася своїми гончарями. В різні часи українці виготовляли всілякі глиняні вироби: посуд, іграшки, архітектурно-будівельну кераміку. Гончарство і нині приваблює людей широкими можливостями самовираження [5, с.73].
Виготовлення з глини різноманітних виробів своїм корінням сягає у далеке минуле. Процес виготовлення глиняних виробів включає кілька етапів: видобування глини, підготовка її до роботи, формування виробів, декорування, сушіння, випалювання. Для створення глиняних виробів не потрібні спеціальні складні інструменти, головне при цьому – руки виконавця [11, с.70]. Проте все ж таки під час кожного із зазначених етапів виготовлення гончарних виробів майстри використовують певні гончарні інструменти та пристрої.

. Опубліковано в Гончарство України

Про використання «печини» (фрагмент глиняної обмазки печі або цеглини) в родинних захисних обрядах, народній медицині та ветеринарії. Подано варіанти текстів замовляння, покликаного вберегти новонароджену дитину від «пристріту».
Ключові слова: замовляння, оберіг, народна медицина і ветеринарія, «печина», «пристріт».

Об употреблении «печины» (фрагмент глиняной обмазки печи или кирпича) в семейных охранительных обрядах, народной медицине и ветеринарии. Приведены вариации текстов заговора, употребляемого с целью уберечь новорожденного ребенка от «сглаза».
Ключевые слова: заговор, оберег, народная медицина и ветеринария, «печина», «сглаз».

The article deals with the usage of the fragments of the clay coat of a stove or of a brick in family protective magic ceremonies, folk medicine and veterinary charms. The author gives the variants of spell texts, that are used in order to protect the baby from the evil eye and wasting disease.
Key words: spell, mascot, folk medicine and veterinary medicine, the clay coat of a stove, the evil eye, wasting disease.

Ця історія розпочалася декілька років тому (для мене це був початок нового життя: створення сім’ї, входження в іншу родину, закладини будинку, народження дитини, смерть чоловіка...). Значну роль у ній відіграла моя свекруха Ніна Петрівна, поважана у селі жінка, доярка-передовичка, депутат обласної ради, щира комуністка за переконанням, яка ніколи не ходила до церкви і, за її ж словами, «не вірила ні в Бога, ні в чорта». Проте, мене завжди вражало, що вона знала безліч приказок, примовок, дитячих забавок, загадок, казок, окрім цього, в повсякденному житті слідувала звичаям та прикметам, які на той час мені здавалися забобонами (адже вихована я була на традиціях соціалістичного способу життя, де не було місця всіляким пережиткам минулого). В її «арсеналі» щоденної поведінки були такі правила й заборони, як, наприклад: «не розпинайся на порозі», «не залишай ніж на столі, бо буде сварка», «не клади шапку на стіл, бо голова болітиме, «не хитай ногами, бо мама помре», «не клади гребінець на стіл, бо воші заведуться», «не їж у темноті, бо діти будуть злодіями» та ін. Ніна Петрівна знала безліч рецептів традиційної народної ветеринарії та медицини, зокрема уміла «зав’язувати гузки» (бородавки). А коли у мене народилася донька, вона повчала: «Щоб дитину ніхто не зурочив, треба, виходячи з дому, промовити такі слова:


Сіль тобі та причина,
Сім болячок між очима.
Хто на мою дитину лихим словом гляне –
В того язик колом стане» [16].

 

free counters